Він якимсь дивом залишився живий після своїх аматорських виступів на арені, відбувшись шрамами, які посмугували йому все тіло. Найгірше, що люди тільки сміялися з невдач Гарабато, ніби їм було приємно дивитися, як бики топчуть його ратицями та підкидають рогами. Кінець кінцем постійні нещастя зламали хлопцеву впертість, і він задовольнився роллю супутника та довіреного слуги товариша своєї юності. Гарабато був найпалкішим шанувальником Гальярдо, хоча, користуючись становищем близького друга, не раз дозволяв собі осудливі й критичні зауваження. Мовляв, якби він був у шкурі маестро, то впорався б із тим чи тим биком куди краще. Друзі Гальярдо досить часто підсміювалися над крахом честолюбних сподівань носія шпаг, але Гарабато не зважав на глузи. Він тореро і ніколи не перестане ним бути. Свято вберігаючи пам’ять про своє минуле, хлопець змащував ріденький чуб брильянтином, начісував волосся на вуха і, так само як у юності, заплітав на потилиці довгу кіску — священну колету, професійну ознаку, яка вирізняє тореро з-поміж інших смертних.

Коли Гальярдо сердився на слугу, його бурхливий гнів завжди виливався на цей жмутик волосся.

— І ти ще смієш носити колету, безсоромнику?.. Зараз я тобі відчикрижу цей щурячий хвостик, нахабна пико!

Гарабато вислуховував такі нахваляння спокійно, але потім за все помщався, замикаючись у зневажливій мовчанці та байдуже знизуючи плечима, коли після щасливої кориди маестро повертався надвечір радісно збуджений і запитував з дитячою самовтіхою:

— Ну як тобі здалося? Здорово я себе показав?

Як друг молодості, Гарабато володів привілеєм звертатися до хазяїна на „ти“. Розмовляти з маестро інакше слуга просто не міг, але своє „ти“ він завжди вимовляв з дуже поважним виразом і глибокою шанобливістю. З Такою самою товариською простотою колись ставилися до мандрівних рицарів їхні вірні зброєносці.

По потилиці — тореро, а в усьому іншому Гарабато мав у собі щось від кравця й камердинера. У лацканах його костюма з англійського сукна, хазяїнового подарунка, стриміло безліч усяких шпильок, а в рукаві — кілька голок із просиленою ниткою. Його сухі темні руки виконували всяку дрібну роботу з чисто жіночою вправністю.

Виклавши на ліжко все необхідне для одягання маестро, Гарабато перевірив, чи, бува, чогось не бракує. Потім став посеред кімнати і, не дивлячись на Гальярдо, ніби говорив сам до себе, хрипким голосом повідомив:

— Друга година!

Гальярдо рвучко підвів голову, наче тільки тепер помітив слугу. Засунув листа до кишені і знехотя рушив у глиб кімнати. Здавалося, він хоче відтягти момент одягання.

— Усе готово?

Та зненацька його бліде обличчя спалахнуло шаленим гнівом. Очі широко розкрилися, ніби побачили щось жахливе.

— Який костюм ти мені приніс?

Гарабато показав рукою на ліжко, але сказати нічого не встиг, бо маестро вже поливав його лютою лайкою.

— А хай йому чорт! Ти що, нічого не тямиш у нашому Ділі? Може, на косовицю мене виряджаєш?.. Корида в Мадриді, Міурині бики, а ти подаєш червоний костюм, такий самий, який був на нещасному Ману елеві Еспартеро!.. Чи ж ти мені ворог, безсоромна пико? Чи бажаєш моєї смерті, мерзотнику?..

Яскраво уявивши, до якого непоправного лиха могла призвести ця необачність, Гальярдо розлютився вкрай. Таж це однаково, що самому собі наврочити! Вийти на мадридську арену в червоному костюмі після того, що сталося!.. У зіницях Гальярдо палахкотів вогонь, ніби він щойно дістав підступний удар у спину; очі йому налилися кров’ю і, здавалося, матадор ось-ось кинеться на бідолашного Гарабато й почне молотити слугу своїми здоровенними кулачиськами.

Несміливий стук у двері урвав цю прикру сцену.

— Заходьте.

Увійшов юнак у світлому костюмі й червоній краватці; у руці в нього був кордовський фетровий капелюх, на пальцях блищали персні з великими діамантами. Гальярдо впізнав гостя відразу; він легко запам’ятовував обличчя — як людина, постійно оточена натовпом.

Матадор миттю притлумив свій гнів і привітно всміхнувся, так наче страшенно зрадів несподіваному візиту. Це був друг із Більбао, палкий любитель кориди і шанувальник Гальярдо. Оце й усе, що тореро міг пригадати. Але як його ім’я? Стільки тих знайомих та друзів! Як же все-таки його звуть?.. Проте Гальярдо знав напевне, що має казати гостеві „ти“, бо вони з ним давні друзі.

— Сідай… Яка приємна несподіванка! Коли ти приїхав? Як родина — усе гаразд?

Шанувальник опустився в крісло, охоплений тим блаженством, яке відчуває релігійна людина, опинившись у святилищі свого божества. Він був сповнений рішучості не виходити звідси до останньої миті; з насолодою слухав, як маестро каже йому „ти“, і сам через кожні два слова називав матадора Хуаном, щоб і меблі, і стіни, і всі, хто проходитиме коридором, дізналися, який він друг славетному чоловікові. Приїхав із Більбао сьогодні вранці і завтра повертається додому. Невеличка подорож, тільки щоб побачити Гальярдо. Читав про його успіхи: він добре розпочинає сезон. Сьогодні пополудні буде чудова розвага. Вранці ходив поглянути, як заганяють у корралі цирку биків, і накинув оком на одного бурого — ото буде втіха помилуватися, що він витворятиме, коли за нього візьметься Гальярдо…

Але маестро нараз урвав пророкування любителя.

— Пробач, я на хвилиночку, зараз вернуся.

Він вийшов з кімнати і попрямував до дверцят без номера у самому кінці коридору.

— Який костюм діставати? — гукнув йому навздогін Гарабато. Він намагався говорити покірливо, і від цих зусиль голос його ста» ще хрипкішим.

— Зелений, тютюнового кольору, синій… який хочеш.

І Гальярдо зник за дверцятами, а слуга, знаючи, що хазяїн його не бачить, посміхнувся із мстивим лукавством. Він добре знав, що означав ця раптова втеча перед одяганням. «Страх сечу гонить», — як кажуть люди їхнього ремесла. І в посмішці слуги блиснула втіха, ніби йому приємно було зайвий раз переконатися, що й великі майстри тавромахії, славетні і відважні матадори, страждають від тієї самої, спричиненої хвилюванням пекучої потреби, що колись мучила і його перед виходом на арену в якомусь глухому селі.