«Механічно, мабуть, – подумав, на всяк випадок дістаючи з кишені куртки квадратний аркуш, де в стовпчик його рукою було записано все необхідне. – Знов заспостерігався!»

Він пішов далі, простягнув руку до маринованої кукурудзи (любив її і просто так, і як додаток до різних страв), як раптом з-за спини пролунало:

– Перепрошую, ви забрали мій візок!

Володимир озирнувся. Позаду стояла русява жінка середніх років у бордовій курточці з пухнастим хутряним коміром, у чорних джинсах, у чобітках на високих підборах та із сумочкою на плечі. У руці вона тримала невеличкий аркуш паперу, певне, теж зі списком продуктів. Обличчя її було спокійне та усміхнене, а рука вже потяглася до візка, але Володимир несподівано навіть для себе заступив свою здобич і промовив:

– Як же?! Вибачте, це мій візок. Ось, усе за списком…

– Пардон? – незрозуміло відреагувала жінка.

– Ну… – чомусь знітився Скарабеєв, – я хотів сказати… ось, можете глянути, все за списком складаю, пам’ять, знаєте, вже не та… Завжди вдома згадаєш, що чогось не взяв…

– Але, власне, у мене теж список… Звісно, я не підписувала все, що накидала до візка, – знизала плечима візаві, помахала перед носом у Володимира своїм листком і спробувала зазирнути за його спину й упевнитися, що візок справді її.

Скарабеєв раптом згадав про упаковку яєць, гаряча хвиля вдарила йому в голову, а щоки миттю спалахнули, чого з ним не бувало вже багато років.

– Послухайте, пане, мені абсолютно ніколи бігти по новий візок і складати все спочатку. Ви пошукайте свій уважніше! – пішла в атаку жінка, помітивши, як знітився опонент.

Володимир озирнувся й дійсно помітив загублений візок із таким самим набором продуктів за п’ять кроків, але біля протилежного стелажу – мабуть, хтось відсунув убік, поки він розглядав гречку. Вибачившись, чоловік викотив з-за спини предмет суперечки та передав дамі. Інцидент здавався вичерпаним і безглуздим, але щось тенькнуло всередині в нашого героя, і думки його заметушилися в голові, забулькотіли в якійсь хімічній реакції, видавши результат: «Це не випадково! Це ж ЗБІГ!»

У його списку залишалися ще мінеральна вода, м’ятний чай, паперові серветки, туалетний папір та рідина для миття жирного посуду. Усе це можна було зібрати та покласти до візка за три хвилини, але Володимир уже не поспішав. Він перебував під враженням від дивного випадку, і не так від «викрадення» чужого візка, як від тотожності обраних продуктів, котра наводила його на думки про можливість інших співзвучностей із цією дамою.

Жінка теж видалася йому досить цікавою. Він не назвав би її худорлявою, але ознак зайвої ваги, яку Володимир вважав результатом недисциплінованості, не було. Світле волосся підібране та заколоте на потилиці. Така зачіска виявляла жіночність та охайність її власниці. Одяг не був ні виклично-яскравим, ні занедбаним. Відчувалася рівновага і почуття міри, баланс у всьому. Володимир прочитав багато розумних книжок, підкреслив у них безліч мудрих думок та чужих висновків, зробив чимало власних спостережень і навряд чи помилявся в цьому випадку.

Набір продуктів, подібний до його власного раціону, дозволяв припустити, що дама, швидше за все, самотня. Він добре пам’ятав, як стояла годинами «біля мартена» колишня дружина, коли їх у сім’ї було троє. І сама любила попоїсти, та й двоє мужчин переробляли продукти досить активно.

«Шкода, не встиг поглянути, чи має вона обручку», – подумав Скарабеєв і сам здивувався своїй несподіваній практичній цікавості до незнайомки.

Раптом усвідомивши, що співзвучна йому особа може вислизнути через одну з багатьох кас, поки він не поспішає добирати товари за списком, Володимир тріпнувся, почав озиратись і чомусь занервував. У скронях йому застукотіло, він подумав, чи не прийняти гомеопатичну пігулку від тиску, круглу коробочку з тими ліками він носив у нагрудній кишені. Та натомість, не зупиняючись, швидко покотив візок до рядів побутової хімії та паперової продукції. Між тим Володимир стріляв очима праворуч-ліворуч, виглядаючи бордову куртку з пухнастим коміром. Не помічаючи навкруги нікого, він швидко закинув до візка рідину для миття посуду, пакет серветок, пару рулонів туалетного паперу з дірочкою для держачка та рушив до касового ряду.

Дами ніде не було. Володимир схитрував: вийшовши з господарчого відділу, який закінчувався біля останньої в довгому ряду каси, він не рушив до неї розраховуватись, а покотив візок уздовж усіх кас, поглядаючи на покупців, котрі наблизилися до етапу розрахунку. Він пригадав, що список у жінки був невеликим, тому навряд чи вона блукатиме довго. Та й промовила: «Мені абсолютно ніколи…»

«Десь тут, десь тут має бути, – схвильовано сканував він очима невеликі черги біля кожної каси, але знайомого силуету ніде не бачив. – Невже проґавив? Невже пішла?!»

Володимир зітхнув, іще раз озирнувся і став до передостанньої каси. У голові його прокручувався короткий, але такий хвилюючий інцидент, виникали кореляції між окремими деталями, домальовувався образ, моделювався характер незнайомки…

Аналітично-творчу роботу його мозку перервав дзвінкий дівочий голос, який суворо велів комусь під’їхати через п’ять хвилин на парковку супермаркету та допомогти винести і завантажити покупки. Володимир озирнувся. Симпатична дівчина в яскравому різнокольоровому шарфі на чорній куртці та з шапкою кучерявого русявого волосся, тримаючи однією рукою мобільний, другою підтягла до себе візок. За звичкою Володимир оцінив його вміст і посміхнувся скептично-поблажливо.