Незнайомець, що не зрозумів з її відповіді жодного слова, став виявляти ознаки розгубленості. Подарувавши їй кілька усмішок, він покинув її на кілька хвилин і відразу повернувся з перекладачем. З його допомогою він пояснив, що приїхав зі Швейцарії («Свіса» було назвою країни, а не ресторану) і що дуже хотів би повечеряти з нею, а потім запропонувати їй роботу. Перекладач, який назвався помічником чужоземця й охоронцем готелю, в якому той зупинився, додав від себе:

— На вашому місці я прийняв би його запрошення. Цей чоловік є дуже впливовим імпресаріо в галузі мистецтва, і він приїхав сюди шукати нові художні таланти для виступів у Європі. Якщо хочете, я познайомлю вас із жінками, які прийняли це запрошення, стали багатими, й сьогодні вони одружені, мають дітей, і проблеми безробіття їм не загрожують.

І додав, намагаючись приголомшити Марію своєю обізнаністю у сфері міжнародних реалій:

— Крім того, у Швейцарії виробляють чудовий шоколад та годинники.

Акторський досвід Марії обмежувався роллю продавщиці води, яка виходила на сцену мовчки і мовчки звідти йшла, ролі, що її вона грала у виставі про муки Христові, яку завжди інсценізували на Страсному Тижні. Вона не спала дві доби, бо так і не змогла заснути в автобусі, а крім того, була збуджена після купання в морі, стомлена від того, що з’їла надто багато сандвічів, — як домашнього, так і недомашнього виготовлення, — і розгублена, бо ж не знала тут нікого, отож для неї було вельми важливо якнайшвидше зустріти тут якогось приятеля. Проте в ситуаціях, коли чоловік обіцяє геть усе, а потім не виконує жодної зі своїх обіцянок, їй уже доводилося бувати, тому вона могла відгадати заздалегідь, що балачка про актрис має на меті лише зацікавити її в чомусь такому, що їй — так принаймні вона вдавала — сподобатися не могло.

Але, з другого боку, вона була певна, що сама Свята Діва надає їй цей шанс, була переконана, що не повинна втратити жодної секунди з цього тижня так довго сподіваної відпустки, а побувати в шикарному ресторані для неї було дуже важливо, щоб потім розповідати про це, коли повернеться до рідного міста, й, виходячи з таких міркувань, Марія вирішила прийняти запрошення — за умови, що перекладач їх супроводжуватиме, бо вона вже почувала себе вкрай стомленою від усіх цих усмішок та вдавання, ніби зрозуміла все, що їй казав чужоземець.

Єдиною проблемою була проблема найголовніша: вона не мала пристойного вбрання. У таких інтимних речах жінка ніколи не признається (їй легше змиритися з тим, що чоловік її зраджує, аніж розповісти про стан свого гардеробу), та позаяк вона не знала цих чоловіків і ніколи більше з ними не зустрінеться, то вирішила, що втрачати їй немає чого.

— Я щойно прибула з Північного Сходу, й у мене немає такого одягу, щоб піти в ресторан.

Чужоземець, через перекладача, попросив її про це не турбуватись і запитав адресу її готелю. І вже пополудні їй принесли туди таку сукню, якої вона ніколи не бачила у своєму житті, а з нею пару туфель, що, мабуть, коштували стільки, скільки вона могла заробити за цілий рік.

Вона спізнала відчуття, що ось і починається для неї шлях, про який вона так палко мріяла у дитинстві та юності, прожитих у бразильському сертані разом із посухою, хлопцями без майбутнього, в чесному, але вбогому містечку, прожитих життям одноманітним і нецікавим. Вона стане принцесою! Якийсь незнайомий чоловік пропонує їй роботу, долари, неймовірно дорогі туфлі та сукню, наче принесену з казки про фей. Бракувало лише макіяжу, але продавщиця з крамниці, що обслуговувала її готель, із почуття солідарності, допомогла Марії підфарбуватися, не забувши перед цим остерегти її, що не всі чужоземці добрі й не всі каріоки нападають на людей.

Марія знехтувала це застереження, вдягла сукню, подаровану їй небом, кілька годин крутилася перед дзеркалом, картаючи себе за те, що не привезла бодай простенький фотоапарат, аби зафіксувати цю мить, аж поки до неї дійшло, що вона вже спізнюється на домовлену зустріч. Вона вибігла зі свого готелю, така собі нова Попелюшка, й швидко подалася до того, в якому мешкав швейцарець.

На її подив, перекладач відразу повідомив, що супроводжувати їх не буде.

— Не турбуйтеся за мову. Головне, щоб йому було з вами добре.

— Але як йому буде добре, якщо він нічого не зрозуміє з того, що я казатиму?

— Саме з цієї причини. Вам не треба буде розмовляти, це зайва витрата енергії.

Марія не знала, що таке «зайва витрата енергії». На її батьківщині люди мали звичай обмінюватися словами, фразами, запитаннями, відповідями щоразу, коли зустрічалися. Проте Маїлсон — так звали перекладача-охоронця — запевнив її, що в Ріо-де-Жанейро, як і в усьому іншому світі, справи стоять інакше.

— Вам не треба буде слухати його чи розуміти, спробуйте лише повестися так, щоб він почував себе добре. Він удівець, бездітний, має власне кабаре й шукає бразильських дівчат, які хотіли б показати себе за кордоном. Я сказав йому, що ви дівчина не того типу, який нам треба, але він наполіг на своєму, мовляв, ви сподобалися йому відразу, коли він побачив, як ви виходите з води. І ваш купальник справив на нього враження.

Він зробив паузу.

— Але я не стану від вас приховувати, що, коли ви захочете знайти собі кавалера тут, вам треба буде змінити модель свого бікіні. Гадаю, крім цього швейцарця, воно не сподобалося б нікому — такі купальники давно вийшли з моди.

Марія вдала, ніби не розчула. Маїлсон вів далі:

— Я думаю, він обрав вас не лише задля короткочасної пригоди, він переконаний, що у вас вистачить таланту, аби стати головною окрасою його кабаре. Звичайно ж, він не чув, як ви співаєте, навіть не бачив, як ви танцюєте, але цього можна навчитися, тоді як краса — це щось таке, з чим людина народжується. Такими вони і є, ці європейці: приїжджають сюди, думають, що всі бразилійки хтиві й уміють танцювати самбу. Якщо він справді має серйозні наміри, я раджу вам відразу укласти з ним письмовий контракт, — причому його підпис слід завірити у швейцарському консульстві, — перш ніж ви покинете цю країну. Завтра я буду на пляжі, навпроти готелю, знайдіть мене, якщо у вас виникне якийсь сумнів.