Буцім ніж перевернувся в серці Орисі, фарба збігла з її обличчя, і брови суворо нахмурились.

 — Коханець! — відгукнулась вона глухим голосом. — Зрадник! Невіра!

 Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, і, перемігши біль, приставила до полички гнота.

 Гримнув вибух, двоє вершників впало. Дід обняв оскаженілу Орисю і надтріснутим від здавлених сліз голосом сказав:

 — Вище від цієї любові до своєї вітчизни, дитино моя, немає на світі!

 Прискакав до греблі воєвода Чарнецький; в лютості, не знаючи, на кому зігнати свій гнів страшенний, звелів він негайно запалити млин і дозволив летючим загонам укупі з татарами сплюндрувати і зрабувати всі окружні селитьби, не милуючи нікого, навіть кішки.

 — Ясний гетьмане, — обернувся він до під'їхавшого Лянцкоронського, — моє передчуття справдилось — жменя проклятого бидла заподіяла нові рани нашим славним бойовим силам!

 — Так, я бачу, — сказав з сумною ухмілкою Лянцкоронський. — 3 Марсом жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опріч міцних природних позицій, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а жменя левів!

 — О, це гієни — не леви! Вони заплатять мені сторицею за кожну краплину крові шляхетного славного лицарства!

 — Доки вони заплатять, багато ще проллється цієї шляхетної крові! — відповів замислено польний отаман і після невеличкого перестанку додав: — Чи не можна б для виконання цієї навіженої і безцільної вигадки вжити хоч татар?

 — На штурм вони не підуть, та й місцевість не дозволить мені розгорнути свої сили! — відповів Чарнецький. — Поміж ними і так вже чути нарікання, і я дозволив кільком загонам понишпорити в околицях.

 — Руїна, одна руїна, і нові болячки ойчизні, і нові краплі отрути в серця розлютованих дітей великої і славної колись Польщі! — зітхнув важко Лянцкоронський.

 — Не дітей, а гадюк, ясний гетьмане, — відповів, скипііі-ши, Чарнецький, і полум'я нелюдської ненависті свіргонуло в його очах. — Я, проте ж, придумав для них частування, услід за котрим підуть і татари.

 — Яке ж? — зацікавився гетьман.

 — Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирій, випущу всю воду з озера в провалля, і тоді суходолом полізуть і татари і дощенту знищать це гадюче кубло!..

 — Люто придумано, пане воєводо! — завважив гетьман. — Саме пекло навело тебе на цю думку...

 — Воно ж завтра і потішатиметься на бенкеті кривавому, коли після розруху з гармашні вашої вельможності сарана налетить ззаду! — І Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навіть здригнувся від жаху Лянцкоронський і раптом повернув коня.

 Коли вже стемніло зовсім і нових нападів навряд чи можна було сподіватись, Орися пішла до своєї світлиці в роговій башті і по дорозі зустріла бабусю.

 — Вклонявся тобі, доню, батько твій, — сказала бабуся, поцілувавши свою Орисю в чоло, — і звелів переказати, що господь бог огріває їх своєю ласкою, що не б'ється страхом козаче серце і не слабшає силою дух, що й тобі він його посилає вкупі з батьківською молитвою.

 — Спасибі тобі, неню, за переказане від його слово, — обняла бабусю Орися, — воно ще надає мені сили; отцева й матчина молитва зі дна моря вертає, з тяжкої неволі визволяє... Що ж, як там? —додала Орися. — Чи багато постраждало за правду?

 — Є вже таки чимало в божому раю, — зітхнула глибоко бабуся, похитавши головою.

 — Так, в божому раю, — підміцнила Орися, здійнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебні очі, — я цьому глибоко вірю, — і, помовчавши трохи, спитала: — Ну а як же там окопища, ще не зовсім розвалені? А з гармат чи вціліла ж хоч одна?

 — Окопища розвалено, але їх уночі полагодять; а з гармат же тільки товстопузиха ще держиться та баба, останні ж усі підбиті, — говорила спокійно бабуся, — а то й їх якось прилаштують... Еге, я й забула, про що мала казати, — заметушилась бабуся, — до тебе батько прислав двох поранених...

 — Де ж вони?

 — Отам, коло твоєї світлиці.

 — До смерті ранені? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати, — стривожилась Орися.

 — Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога, — повідала бабуся, — але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися.

 — Все ж таки треба б перев'язати і заживити їм рани, — клопітливо говорила Орися, підходячи до світлиці, і зустріла на порозі її двох козаків — одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.

 — Вітаю вас з славою, лицарі, — сказала Орися .привітно, — і заздрю вашій славі!

 — Не заздрій, панно, — відповів молодий ще козак з зав'язаною скривавленим рукавом головою, — слави тут про всіх не забракне, але от тільки треба приготуватись і вам к завтрішньому дню.