Небавом, пройшовши кількасот кроків звивистим тунелем, Арха побачила чужинця. Він лежав на кам'янистій долівці, наче купа старого ганчір'я. Перш, ніж упасти, чоловік відкинув убік свою чарівну патерицю, яка лежала неподалік. На його губах запеклася кров, очі були напівзаплющені.

— Він іще живий, — опустившись на коліна, промовив Манан і поклав свою жовту руку на темну шию чарівника, намацуючи пульс. — Дихає... Задушити його, повелителько?

— Ні. Він потрібен мені живим. Бери його на руки і гайда за мною!

— Живим? — занепокоєно перепитав Манан. — Навіщо, маленька повелителько?

— Щоби зробити його рабом Гробниць! А тепер припни язика і виконуй наказ!

Насилу перекинувши обважніле тіло чаклуна через плече, Манан жалібно скривився і, зігнувшись у три погибелі, поплентався за Архою. Важка ноша заважала старому йти, він не встигав за дівчиною, тож вони кілька разів зупинялися, щоби Манан міг перевести дух. Лабіринт скрізь виглядав однаково: сірі, щільно припасовані брили, нерівна кам'яниста долівка, затхле повітря. Манан засапався і спітнів, чужинець лантухом висів у нього на плечі, ліхтарня відкидала тьмяне світло на похмурі стіни тунелю. Коли Манан зупинявся, щоби відпочити, Арха зволожувала сухі вуста незнайомця водою — зовсім трохи, щоби життя, повертаючись у непритомне тіло, не вбило його.

— Нести його до Кайданної темниці? — запитав Манан, коли вони підійшли до тунелю перед залізними дверима. І тільки тепер Арха задумалася: куди ж запроторити бранця? Вона розгубилася.

— Ні, не туди! — зупинила вона Манана. А сама мало не зомліла, згадавши задимлену яскиню, нестерпний сморід і німих в'язнів із безтямними очима. Крім того, до темниці завжди могла навідатися Косіль. — Він залишиться у Лабіринті, щоби магічна сила не повернулася до нього. Але де саме нам його покинути?

— Може, в Карбованій Залі, повелителько? Там є двері й міцний засув... Звісно, якщо цього досить, щоби його зупинити...

— Тут, у підземеллі, він безсилий. Гаразд, неси його туди!

І Манан поволік бранця назад — добрий шмат уже пройденого шляху старому довелося подолати ще раз. Але він був занадто зморений, щоби ремствувати... Коли вони нарешті ввійшли до Карбованої Зали, Арха скинула з себе довгий вовняний плащ і розстелила його на брудній підлозі.

— Клади його на плащ, — наказала вона.

Манан ошелешено витріщився на неї і пробелькотів:

— Повелителько...

— Манане, цей чоловік потрібен мені живим. А так він помре від холоду... Поглянь, як він тремтить!

— Він споганить твоє вбрання! Цьому блюзнірові не можна навіть торкатися до шат Єдиної Жриці! — промовив Манан, скривившись, наче від болю.

— Що ж, тоді мені доведеться спалити цей плащ... Ну ж бо, годі скиглити, Манане!

Стражник не мав що відповісти і покірно поклав бранця на розстелений плащ. Чаклун лежав тихо, як сама смерть. Лише на шиї у нього кволо пульсувала жилка, а тілом іноді пробігали судоми.

— Не завадило би його закувати, — запропонував Манан.

— Невже ти так його боїшся? — пирхнула Арха.

Одначе, коли Манан показав на вмурований у стіну залізний гак, до якого можна було прикувати бранця, вона дозволила йому сходити в Кайданну темницю і принести звідти ланцюг і сталевий обідець. Манан, уголос повторюючи вказівки Архи, рушив тунелем. Звісно, він уже не раз бував у Карбованій Залі, але ще ніколи не блукав підземеллям сам-один!

При тьмяному світлі ліхтаря Арсі здалося, що зображення на всіх чотирьох стінах Карбованої Зали почали рухатися — незграбні людські постаті з пониклими крилами звивалися та кружляли у химерному танці.

Арха стала навколішки і влила ще кілька крапель води у рот мага. Він закашлявся, і руки його кволо потяглися до баклаги. Арха ще раз дала йому напитися. Бранець лежав горілиць, його спітніле обличчя було брудне і закривавлене. Несподівано він промимрив кілька слів незнайомою мовою.

Нарешті повернувся Манан і приніс шматок ланцюга та залізний обруч, яким одразу ж обперезав в'язня, з'єднавши кінці обода важенною колодкою.

— Не дуже щільно, може вислизнути, — бурчав старий, припинаючи ланцюг до вмурованого у стіну кільця.

— Та ні! Ось, поглянь, — Арха, вже не лякаючись чаклуна, показала, що її долоня не пролазить між обручем та ребрами прикутого бранця. — Хіба що схудне після кількох днів голоду...

— Повелителько, — промовив Манан, — не подумай, що я сумніваюся, але... Який зиск із цього раба для Безіменних? Та ж він чоловік!

— А ти, Манане, — старий телепень! Але годі вже базікати!

Бранець стежив за ними втомленими ясними очима.

— Де його палиця, Манане? Ага, он вона! Я візьму її, у ній криється магічна сила. Ось, і це теж... Це я також візьму, — вона швидким рухом зняла з в'язня срібний ланцюжок, що висів у нього на шиї. Чаклун схопив дівчину за руку, намагаючись завадити їй, і Манан копнув його в плече. Арха помахала ланцюжком над головою бранця. Але він уже не міг його дістати.