Коли я знову розплющила очі, був уже ранок. Піта і досі лежав поруч зі мною. Над нами нависав плетений килимок із трави, затуляючи обличчя від сонця. Я сіла; поки ми спали, Фіней не байдикував. Дві плетені миски були повні питної води. А третя — молюсків. Фіней сидів на піску, каменем товчучи мушлі.

— Свіжі вони смачніші, — промовив він, виймаючи з мушлі чудовий шматок м’яса та вкидаючи собі до рота.

Його очі й досі були припухлі, але я вдала, що не помічаю.

Зачувши їжу, мій шлунок забуркотів, і я потяглася по шматочок. Але один-єдиний погляд на нігті з засохлою кров’ю зупинив мене. Виявляється, уві сні я порозшкрябувала собі рани.

— Не роздряпуй, бо занесеш інфекцію, — весело промовив Фіней.

— Десь я вже це чула, — відповіла я.

Я пішла до води і змила з себе кров, міркуючи, що гірше: біль чи сверблячка. Сита і тим, і тим по горло, я вилізла з води, задерла до неба голову й сердито гукнула:

— Агов, Геймітчу, якщо ви там не п’яні як хлющ, було б непогано дістати щось для шкіри.

Аж смішно, як швидко наді мною з’явився парашут. Я піднесла руку — і тюбик приземлився просто мені на долоню.

— Давно пора! — промовила я, але довго супитись не могла. Геймітч. Скільки я б зараз віддала за змогу побалакати з ним бодай п’ять хвилин!

Я гепнулася на пісок поряд із Фінеєм і відкрутила ковпачок на тюбику. Всередині була темна густа мазь із ядучим запахом — суміш дьогтю і соснової глиці. Витиснувши на долоню трошки мазі, я наморщила носа й почала втирати її в ногу. Дуже швидко сверблячка минулась, і я полегшено зітхнула. Від мазі вкрита струпами шкіра набула жахливої сіро-зеленої барви. Намащуючи другу ногу, я передала тюбик Фінеєві, який із сумнівом спостерігав за мною.

— Ти наче гниєш, — сказав Фіней.

Але сверблячка, либонь, узяла гору над огидою, бо вже за кілька хвилин він також почав лікуватися. Справді, мазь на струпах мала жахливий вигляд. Я не могла стримати зловтіхи від Фінеєвого розпачу.

— Бідолашний Фіней! Уперше в житті ти не надто гарненький? — зронила я.

— Мабуть. Це щось новеньке. І як тільки ти витримувала таке стільки років? — парирував він.

— Просто уникала дзеркал. З часом ти теж забудеш про їхнє існування, — відповіла я.

— Ні, якщо дивитимуся на тебе, — промовив Фіней.

Ми вимастилися з ніг до голови, навіть натерли маззю одне одному спини в місцях, де спідня білизна не захистила шкіри.

— Піду збуджу Піту, — нарешті промовила я.

— Ні, стривай, — зупинив мене Фіней. — Зробімо це разом. Нависнемо над ним удвох.

У моєму житті залишилося зовсім мало приводів для сміху, тож я погодилася на ней жапт. Ми сіли обабіч Піти, схилили до нього свої вимащені мармизи й потрусили його.

— Піто, Піто, прокинься, — промовила я м’яким вкрадливим голосом.

Повіки Піти здригнулись, він розплющив очі — і підстрибнув, ніби його шилом укололи.

— А-а-а!

Ми з Фінеєм повалилися на пісок і розреготалися. Не могли зупинитися — бачили Пітині спроби зберегти презирливий вираз обличчя, і нас знову аж трусило. Коли ми нарешті оговталися, мені на думку спало, що Фіней Одейр не такий уже й поганий. Принаймні не такий уже й дурний і самозакоханий, як я вважала. Зовсім не такий. Щойно я дійшла такого висновку, поряд зі мною приземлився парашут зі свіжою хлібиною. Ще з минулого року я пам’ятала, що всі подарунки Геймітча завжди несуть у собі певне повідомлення. Цей подарунок я зрозуміла як: «Потоваришуй із Фінеєм, і голодна не лишишся».

Фіней покрутив хлібину в руках, роздивляючися скоринку. Не випускав із рук. Мав повне право: скоринка мала зеленкуватий відтінок морських водоростей, притаманний хлібу з Округу 4. Жодних сумнівів, що хліб призначений Фінею. Мабуть, він так тримається за цей дарунок, бо щойно усвідомив справжню цінність хлібини, адже, можливо, більше ніколи не побачить хліба. А може, скоринка нагадала йому про Магс. Але він промовив:

— Хліб добре смакуватиме з молюсками.

Поки я допомагала Піті намаститися маззю, Фіней управно товк мушлі. А потім ми сіли в коло і ласували смачнючим солодким м’ясом молюсків із солонуватим хлібом з Округу 4.

Вигляд ми мали потворний, від мазі ступи відлущувалися, але я все одно була рада лікам. І не тільки тому, що вони вгамували сверблячку: як виявилося, вони захищали шкіру від палючого білого сонця в рожевому небі. З розташування сонця на небосхилі я зробила висновок, що зараз близько десятої години ранку, тобто ми на арені майже добу. Одинадцятеро трибутів уже мертві. Тринадцятеро живі. Десятеро з них ховаються десь у джунглях. Троє чи четверо з тих, хто в джунглях, — кар’єристи. Згадати, хто інші, я навіть спробувати не хотіла.

Джунглі з надійного сховку перетворилися на жахливу пастку. Я знала, що рано чи пізно нам доведеться знову туди йти — полювати самим або бути впольованими, але поки що я збиралась якнайдовше стовбичити на нашому маленькому пляжі. Схоже, що Піта й Фіней поділяли мою думку. Якийсь час джунглі здавалися майже спокійними: вони гомоніли, мерехтіли, але не виказували небезпеки. А потім удалечині зірвався пронизливий зойк. Просто перед нашими очима джунглі завібрували. На пагорбі виросла величезна хвиля, вище верхівок дерев, і, поглинаючи все на своєму шляху, покотилася вниз по схилу. Вона впала на море біля Рогу достатку з такою силою, що, хоч сиділи ми і далеченько, навколо нас завирувало море і наш маленький пляж на мить зник під водою. Добре, що нас було троє: ми встигли зібрати всі пожитки, окрім побитих кислотою костюмів, за якими й так ніхто не заплаче.