Піта подмухав у трубку, намагаючись з’ясувати, який буде звук. Ніякого. Фіней запхнув туди мізинець, пробуючи, чи не можна використати її як зброю. Не вийшло.

— Магс, як гадаєте, може, це для риболовлі? — спитала я.

Магс, яка могла використати для риболовлі що завгодно, похитала головою та щось пробуркотіла.

Я взяла трубку й покатала її туди-сюди в долонях. Оскільки ми з Фінеєм союзники, Геймітч, мабуть, співпрацює з менторами трибутів з Округу 4. Він точно доклав руку до вибору цього подарунка. Це означає, що подарунок цінний. Навіть рятувальний. Я згадала минулий рік: понад усе мені хотілося води, але Геймітч не прислав мені її, бо знав, що я сама зможу її знайти, якщо постараюся. Геймітчеві подарунки чи їхня відсутність несли в собі важливі повідомлення. Я майже чула, як він гарчить на мене: «Включи мозок, якщо він у тебе є! Думай, що це таке!»

Я витерла з очей піт і в місячному світлі почала роздивлятися подарунок. Я крутила його так і сяк, повертала під різними кутами, обстежувала сантиметр по сантиметру, силкуючись розкрити таємницю його призначення. Нарешті я в розпачі застромила його в болото.

— Я здаюся. Може, якщо ми потоваришуємо з Ва ристою і Біпером, вони здогадаються, що й до чого.

Я випросталася на землі, притискаючи гарячу щоку до трав’яного килимка, і роздратовано витріщилась на трубку. Піта потер мені плечі, і я дозволила собі трохи розслабитися. Цікаво, чому ця місцина не вистигає, сонце ж бо вже сіло? Цікаво, що зараз робиться вдома?

Прим. Мама. Гейл. Мадж. Либонь, зараз вони вдома дивляться на мене по телевізору. Принаймні я сподівалася, що вони вдома. Що Тред їх не ув’язнив. Що їх не покарали, як Цинну. Як Дарія. Покарали через мене. Їх усіх.

Серце краялося за них, за мій округ, за мій ліс. Справжній ліс із величезними міцними деревами, багатий на потраву й дичину, яку можна їсти не побоюючись. Із веселими струмками. Прохолодним вітром. Ні, холодним вітром, який би здув цю задушливу спеку. В уяві я викликала такий вітер, щоб він остудив мені щоки та заморозив пальці, і знагла в пам’яті зринула назва металевої трубки, застромленої в землю.

— Втулка! — вигукнула я, підскочивши.

— Що-що? — перепитав Фіней.

Я витягла трубку з землі й витерла бруд. Затулила долонею загострений кінець, натомість уважно роздивляючись вигнуті краї. Так, жодних сумнівів: я вже бачила таку штуку. Багато років тому, холодного вітряного дня, ми з батьком ходили у ліс. Трубка була встромлена в отвір, просвердлений у стовбурі клена. Через неї в наше відерце стікав сік. Із кленовим сиропом навіть черствий хліб — ласощі. Не знаю, куди поділися різноманітні втулки, які мав батько. Мабуть, лежать десь заховані в лісі. І ніколи їх ніхто не знайде.

— Це втулка. Щось на кшталт краника. Ти вставляєш її в дерево — і по трубочці витікає сік... — я поглянула на дебелі стовбури дерев навколо. — І це, до речі, цілком придатні дерева.

— Сік дерев? — здивувався Фіней.

Очевидно, біля моря не ростуть такі дерева.

— Так, із якого робиться сироп, — пояснив за мене Піта. — Але в цих деревах може бути дещо інше.

За мить ми вже були на ногах. Спрага. Відсутність струмків. Зубастий гризун із вологим писком. Отож у деревах може бути тільки одне. Фіней попрямував до величезного дерева, щоб каменем забити втулку в стовбур, але я його зупинила.

— Стій! Ще зламаєш. Спочатку слід просвердлити дірку, — пояснила я.

Але свердлити дірку було нічим, тож Магс запропонувала своє шило, і Піта на два дюйми увігнав його просто в кору дерева. Потім вони з Фінеєм по черзі шилом і ножем розширювали отвір, доки туди не помістилася втулка. Я обережно встромила її, і всі ми завмерли в очікуванні. Спочатку нічого не відбулось.

А потім по трубочці скотилась краплинка води і впала на долоню Магс. Вона злизала її і підставила руку по добавку.

Покрутивши втулку туди-сюди, ми домоглися, щоб тоненька цівка бігла безперервно. А тоді по черзі підставляли роти під наш імпровізований кран, зволожуючи пересохлі язики. Магс принесла кошик, сплетений так щільно, що в ньому трималася вода. Ми наповнили його й передавали по колу, жадібно ковтаючи воду, а пізніше, розкошуючи, плескали воду собі на обличчя. Як усе тут, вода була теплою, але зараз було не до перебірливості.

Втамувавши спрагу, ми раптом усвідомили, як змучилися за день, і почали вкладатися спати. Минулого року я завжди намагалася тримати своє майно при собі на той раз, якщо доведеться посеред ночі тікати. Але цього року я не мала рюкзака, щоб скласти ти туди своє багатство. В мене була тільки зброя, яку я і так не збиралась випускати з рук. Потім я згадала про втулку й витягла її зі стовбура, вирвала міцну ліану, обскубала листя, пропустила ліану крізь отвір у трубці й надійно прив’язала до свого пояса.

Фіней запропонував стати на чати першим, і я не сперечалася, знаючи: доки Піта не набереться сил, вартуватимемо тільки ми з Фінеєм. Я лягла на трав’яний килимок поряд із Пітою, звелівши Фінею збудити мене, коли він утомиться. Але прокинулась я за пару годин від звуку, схожого на дзвін. Бом! Бом! Не зовсім такий дзвін, як на Новий рік у Будинку правосуддя, але я все одно його впізнала. Піта й Магс не прокинулись, але Фіней дослухався так само уважно, як і я. Дзвін урвався.

— Я нарахував дванадцять ударів, — повідомив мені Фіней.