Я штовхнула його в плече.

— Вставайте! — голосно промовила я, тому що знала: іншого шляху добудитися Геймітча немає. На хвилину його хропіння урвалося, ніби в німому запитанні, а тоді знову поновилось. Я штовхнула його дужче.

— Геймітчу, прокидайтеся! Сьогодні починається Тур!

Я відчинила вікно і глибоко вдихнула свіже повітря знадвору. Переступивши сміття на підлозі, відкопала жерстяний чайник і налила в нього води з-під крана. Піч іще трохи тліла, і мені вдалося роздмухати з кількох вуглинок невеличке полум’я; я насипала в чайник розчинної кави — небагато, але достатньо, щоб напій вийшов міцним, і поставила чайник закипати.

Геймітч і досі був мертвий для світу. Оскільки нічого не спрацювало, я налила в таз крижаної води, вихлюпнула Геймітчу на голову і відскочила вбік. З його горла вихопився дикий тваринний рик. Геймітч підскочив, віджбурнув стілець футів на десять і вихопив ножа. Я й забула, що мій колишній ментор завжди спить із ножем у руках. Слід було спершу витягнути ніж із пальців Геймітча, але голова моя була забита іншим. Кілька секунд, доки не спам’ятався, він брудно лаявся й розмахував ножем. Потім витер обличчя рукавом сорочки і розвернувся до підвіконня, на якому сиділа я — на той раз, якщо доведеться швидко тікати.

— Що це ти робиш? — пробурмотів він.

— Ви попросили мене збудити вас за годину до того, як приїдуть телевізійники, — відповіла я.

— Що? — вирячився він.

— Ви так сказали, — наполягала я.

Схоже, він нарешті згадав.

— А чого я весь мокрий?

— Я не могла вас добудитися, — сказала я. — Слухайте, якщо вам потрібна нянька, покличте краще Піту.

— Навіщо мене кликати?

На сам звук Пітиного голосу в мене всередині аж похололо — від провини, журби та страху. І суму. Крім усього іншого, я сумую за ним. Але в мені бореться забагато почуттів, щоб туга взяла гору.

Піта попрямував до столу; в сонячних променях на його русявому волоссі блискотів сніг. Піта здавався дужим і здоровим, зовсім не схожим на того зголоднілого, хворого хлопця, яким був на арені; кульгавість майже не впадала в око. Він поклав на стіл буханець свіжоспеченого хліба і простягнув руку до Геймітча.

— Я, може, і просив збудити мене, але не так, щоб я підхопив пневмонію, — буркнув Геймітч і віддав Піті ножа. Зняв брудну сорочку — під нею виявилася така сама брудна майка — і витерся її сухою частиною.

Піта посміхнувся, змочив ніж у горілці, потім витер лезо краєчком футболки і почав скибочками краяти хліб. Піта підгодовує нас свіжою випічкою. Я полюю. Він пече. Геймітч п’є. Кожен із нас знаходить спосіб бути при ділі, тримати думки про часи нашого суперництва на Іграх при собі. Піта простягнув окраєць Геймітчу, й аж тоді вперше поглянув на мене і спитав:

— Хочеш скибку?

— Ні, я пообідала на Горні, — мовила я у відповідь. — Але все одно дякую.

Мій голос звучав холодно — як чужий. Таким він зробився відтоді, як камери припинили знімати наш із Пітою щасливий поворот додому і ми вернулися до справжнього життя.

— Немає за що, — промовив Піта сухо.

Геймітч жбурнув сорочку на купу сміття.

— Бр-р-р. Перед шоу вам двом слід підігріти свої стосунки.

І він, звісно, мав рацію. Глядачі чекатимуть на закоханих Ромео і Джульетту, що перемогли в Голодних іграх. А не на парочку, яка насилу може поглянути одне одному в очі. Та я спромоглася вимовити тільки одне:

— Геймітчу, прийміть ванну.

А тоді вистрибнула у вікно і попрямувала через газон додому.

Сніг уже вщухав, і за мною тяглася стежка з відбитків. Біля вхідних дверей, перш ніж увійти, я зупинилась обтруситися. Мати прибирала день і ніч, щоб до приїзду телевізійників усе було ідеально, тож було б свинством затоптати блискучу підлогу. Не встигла я переступити поріг, як мама вже опинилась біля мене і притримала за руку, ніби зупиняючи.

— Не бійся, я зніму черевики просто тут, — промовила я, залишаючи взуття на килимку.

Мати дивно, якось хрипко розсміялась і взяла в мене з плеча торбину з покупками.

— Це ж лише сніг. Гарно погуляла?

— Погуляла?

Вона ж чудово знає, що я провела півночі в лісі... Й аж тут я угледіла чоловіка, який стояв позаду неї в кухонних дверях. Мені вистачило одного погляду на його бездоганний костюм та ідеальні риси обличчя, щоб зрозуміти, що він із Капітолія. Щось не так.

— Надворі мов ковзанка. Стає і справді слизько.

— Дехто приїхав перемовитися з тобою, — промовила мати. Її обличчя зблідло — я бачила, як вона силкується приховати жах.

— Я думала, всі будуть тут не раніше опівдня, — я вдала, що не усвідомлюю, в якому вона стані. — Цинна завітав раніше, щоб допомогти мені зібратися?

— Ні, Катніс, це... — почала була мати.

— Сюди, будь ласка, міс Евердін, — промовив чоловік. Він жестом припросив мене у бібліотеку. Дивно, коли тебе супроводжують у власному будинку, але я знала, що ліпше мені утриматись від коментарів.