Я втратила мову — просто витріщилась на маленькі келишки. Піта поставив свій назад так обережно, що можна було подумати, це вибухівка.

— Катніс, ходімо потанцюємо.

Музика лилася з хмар, а Піта вів мене подалі від підготовчої команди, подалі від столів — на танцмайданчик. Удома ми танцювали лише кілька танців — під скрипку та флейту; вони вимагають багато простору. Але Еффі показала нам, як зараз модно танцювати в Капітолії. Музика була повільна й заколислива, Піта пригорнув мене, і ми попливли по колу, майже не переступаючи ногами. Такий танець можна танцювати на тарілці. Довший час ми мовчали. Нарешті Піта напруженим голосом заговооив.

— Отак борсаєшся собі, сподіваючись, що все якось минеться, думаючи, що, можливо, все не так погано, а потім... — він припнув язика.

А я могла думати тільки про худеньких дітей на нашому кухонному столі, і як мама прописує їм найкращі ліки, які батьки не здатні їм забезпечити: більше їсти. Тепер, коли ми забагатіли, мама завжди давала дітям дещо з собою. Але за старих часів часто траплялося так, що дати було нічого і дитину врятувати не вдавалось. А тут, у Капітолії, люди блюють заради забави натоптувати собі животи знову і знову. Не від хвороби, не від зіпсованих харчів. А тому, що на вечірках так роблять усі. Так заведено. Це розвага.

Одного разу, коли я зайшла до Гейла додому, щоб віддати Гейзел здобич, Вік був удома, бо мав кашель. Він, брат Гейла, харчувався краще, ніж дев’яносто відсотків жителів Округу 12. Але він хвилин п’ятнадцять із захватом розповідав мені, як вони відкрили банку кукурудзяного сиропу, отриману на День доброчинності, і всі намастили собі по ложечці на хліб, а наприкінці тижня вони сподівались отримати щось іще. І як Гейзел сказала, що покладе трохи сиропу йому до чаю, щоб він не так кашляв, але Вік відмовився, бо тоді інші нічого не отримають. Якщо так у домі Гейла, тоді як в інших?

— Піто, нас привезли сюди, щоб ми вбивали одне одного заради чиєїсь розваги, — промовила я. — Порівняно з цим оті склянки — дрібниці.

— Я знаю. Я знаю. Просто іноді я не можу більше терпіти. І тоді я... не знаю, на що здатний, — він зробив паузу, а потім пошепки додав. — Можливо, ми помилилися, Катніс.

— Про що ти? — спитала я.

— Про спробу заспокоїти бунтівників ув округах, — відповів він.

Я швидко покрутила навсібіч головою, аби переконатися, що нас ніхто не чув. Увага знімальної групи була прикута до столу з морепродуктами, а пари танцюристів навколо нас були або занадто п’яні, або занадто зайняті одне одним, аби щось зауважити.

— Пробач, — сказав Піта. І йому було за що вибачатися. Ми повинні бути обережними. Тут не місце висловлювати вголос такі думки.

— Поговоримо про це вдома, — відповіла я йому.

Аж тут з’явилася Порція з кремезним чоловіком, на вигляд напрочуд знайомим. Вона представила його як Плутарха Гевенсбі, нового старшого продюсера. Плутарх запитав Піту, чи можна вкрасти мене на один танець. Піта повернувся обличчям до камери і добродушно підштовхнув мене в його обійми, попросивши тільки не надто до мене залицятися.

Я не хотіла танцювати з Плутархом Гевенсбі. Не хотіла відчувати на своєму тілі його руки: одна тримала мою долоню, а другу він поклав мені на стегно. Я не звикла, щоб мене торкався хтось, крім Піти чи моїх рідних, а в переліку істот, яких я згодна до себе підпустити, продюсери десь перед хробаками. Але він, здається, відчував це і, поки ми кружляли на паркеті, тримав дистанцію.

Ми теревенили про вечірку, про розваги, про їжу, а потім він пожартував: сказав, що після останніх тренувань уникає пуншу. Я не зрозуміла жарту, й тільки згодом до мене дійшло, що він — саме той, хто поточився й упав у чашу з пуншем, коли я під час тренування вистрілила з лука у продюсерів. Ну, не зовсім так. Я цілила в яблуко в роті смаженого поросяти на столі продюсерів. Але таки змусила їх пострибати.

— О, ви той, хто... — засміялась я, пригадуючи.

— Так. Можете радіти — я так і не оговтався, — повідомив Плутарх.

Я хотіла зауважити, що двадцять два мертві трибути також уже ніколи не оговтаються від Ігор, які він допомагав організувати. Але я лише промовила:

— Це добре. Отже, цього року ви — старший продюсер? Либонь, це для вас велика честь.

— Між нами, охочих взятися за цю роботу було небагато, — відповів він. — Проведення Ігор — це дуже велика відповідальність.

«Авжеж, останній охочий — мертвий», — подумала я. Плутарх точно знає про Сенеку Крейна, але не схоже, щоб він бодай трохи цим переймався.

— Ви вже плануєте Червону чверть? — спитала я.

— О так. Власне, Ігри плануються за кілька років. Арену за один день не побудуєш. Але, скажімо так, присмак Ігор визначається саме зараз. Вірите чи ні, але сьогодні ввечері я збираю велику нараду саме з цього приводу, — відповів він.

Плутарх відступив і дістав із кишені жилета золотий годинник на ланцюжку. Відкинув кришку і, побачивши, котра година, насупився.