— Вибачте. Він напився, — промовила я, перепрошуючи. — Я про нього подбаю.

Я теж зістрибнула і, спотикаючись, рушила слідом за Геймітчем, набираючи снігу в капці. Ми пройшли до кінця вагона, де нас уже не могли почути. Тут Геймітч обернувся до мене.

— Ну, що там?

Я розповіла йому геть усе. І про візит президента, і про Гейла, і про те, що нам усім гаплик, якщо я схиблю.

Його обличчя, яке в світлі червоних вогнів потяга здавалося значно старшим, протверезішало.

— Тоді ти не можеш схибити.

— Якби ви допомогли мені не схибити бодай під час подорожі... — почала була я.

— Ні, Катніс, справа не лише в подорожі, — відповів Геймітч.

— Що ви маєте на увазі? — озвалась я.

— Навіть якщо зараз усе минеться добре, за кілька місяців по нас усе одно повернуться, щоб забрати на Ігри. З цього року ви з Пітою будете менторами. І щороку знову і знову за вашим романом стежитимуть і фільмуватимуть найменші подробиці вашого приватного життя, і тобі нічого не залишається, як жити з тим хлопцем довго і щасливо.

На мене впала тяжка правда його слів. Мені ніколи не жити з Гейлом, навіть якби я захотіла. Мені не дозволять жити самій. Я змушена буду вічно кохати Піту. Капітолій наполягатиме на цьому. Може, в мене є кілька років у запасі, адже мені лише шістнадцять, тож мені дозволять іще пожити з мамою і Прим. А потім... А ось потім...

— Ти розумієш, що я маю на увазі? — тиснув на мене Геймітч.

Я кивнула. Якщо я хочу залишитися живою сама і вберегти від смерті близьких, є тільки один вихід. Я мушу вийти заміж за Піту.

Назад до потяга ми пленталися мовчки. В коридорі, вже перед дверима до мого купе, Геймітч поплескав мене по плечу і промовив:

— Тобі ще пощастило, сама знаєш.

Він розвернувся і попрямував до свого купе, забираючи з собою дух перегару.

В купе я скинула намоклі капці, вологу піжаму і халат. У шухлядах було повно одягу, але я просто в спідній білизні завалилась на ліжко. І витріщилась у темряву, міркуючи про нашу з Геймітчем розмову. Все, що він сказав про очікування Капітолія, про моє майбутнє з Пітою, навіть його останнє зауваження — все це щира правда. Звісно, мені буде гірше, ніж Піті. Але не в цьому справа... хоча, може, саме в цьому? В Окрузі 12 ми мали принаймні одну свободу — право одружуватися, з ким хочемо, або не одружуватись узагалі. І тепер навіть цей вибір у мене відібрали. Цікаво, президент Снігоу наполягатиме, щоб ми з Пітою мали дітей? Якщо в нас таки будуть діти, вони щороку братимуть участь у Жнивах. Хіба не цікаво подивитися, як на арену потрапить дитина не одного, а відразу двох переможців? Діти переможців брали участь в Іграх і раніше. Це завжди викликало велику цікавість і купу розмов про те, як родині не щастить — такий збіг! Але траплялося таке занадто часто, щоб бути звичайним збігом. Гейл був переконаний, що Капітолій махлює під час жеребкування, щоб додати події драматизму. Враховуючи всі проблеми, які я створила Капітолію, майже на сто відсотків можу гарантувати, що моя дитина неодмінно візьме участь у Голодних іграх.

Я подумала про Геймітча: в нього немає ані дружини, ані родини, він затопив свій світ у спиртному. А міг би обрати будь-яку жінку в окрузі. Натомість обрав самотність. Не ту самотність, що приносить спокій. А ту самотність, яка мов ув’язнення. Чому так сталося? Може, через те, що, побувавши на арені, він вирішив: так краще, ніж ризикувати майбутнім? Я відчула те саме, коли на Жнивах оголосили ім’я Прим і я побачила, як вона прямує до сцени — на вірну смерть. Але я як сестра мала змогу посісти її місце, а от матір була такого вибору позбавлена.

Мій розум божевільно шукав вихід. Я не дозволю президентові Снігоу прирікати мене на таку долю. Навіть якщо доведеться розпрощатися з життям. Але спершу я принаймні можу спробувати втекти. Що робитиме влада, якщо я просто зникну? Розчинюся десь у лісі й ніколи не повернусь? Може, навіть примудрюся забрати з собою близьких і почати в лісовій гущавині нове життя. Малоймовірно, але не неможливо.

Я потрусила головою, щоб прояснити її. Зараз не час будувати неймовірні плани втечі. Я повинна зосередитися на Турі переможців. Забагато людських доль залежить від того, наскільки гарне шоу я влаштую.

Заснула я тільки на світанку — й ось уже Еффі стукає в мої двері. Я натягла на себе перше-ліпше, що трапилося під руку в шухляді, й попленталась у вагон-ресторан. Оскільки весь день ми проведемо у потязі, я не могла зрозуміти, навіщо вставати так рано. Але потім з’ясувалося, що вчорашніх маніпуляцій, проведених наді мною підготовчою командою, досить було тільки для того, щоб доправити мене на вокзал. А сьогодні на мене чекає ще чимало процедур.

— Навіщо все це? Холодно, я все одно буду вдягнена, — нарікала я.

— Тільки не в Окрузі 11, — відповіла Еффі.

Округ 11. Наша перша зупинка. Як би хотілося мені почати з іншого місця! Врешті-решт, це ж домівка Рути. Але такі правила Туру переможців. Зазвичай він стартує в Окрузі 12 і далі пересувається з округу в округ — аж до Округу 1, а потім у Капітолій. Округ-переможець випадає — він лишається наостанок. Оскільки святкування в Окрузі 12 простеньке — зазвичай це лише вечеря для трибутів і святковий мітинг на площі, де ніхто з городян не почувається ні щасливим, ні веселим, — то з ним краще покінчити зразу. Цього ж року, вперше відтоді, як переміг Геймітч, останньою зупинкою Туру буде Округ 12, і представники з Капітолія прибудуть на святкування до нас.