Ленґдон нахилився ще нижче, щоб розгледіти напис на маркері:

Він здивовано глянув угору. Ручками такого типу зі спеціальним фетровим вістрям користувалися музейники, реставратори та поліцейські для нанесення невидимих позначок на предметах. Ці ручки пишуть стійким чорнилом на спиртовій основі, і побачити написане можна лише в темряві. Працівники музеїв такими маркерами позначають рами картин, які потребують реставрації.

Коли Ленґдон підвівся, Фаш вимкнув ліхтар, і галерея раптом занурилась у пітьму. А потім з’явився знову з якимось дивним світильником.

– Ви, можливо, знаєте, – сказав капітан, і його очі відблискували у фіолетовому сяйві, – у поліції використовують такий вид освітлення, коли шукають на місці злочину кров та інші речові докази. Тож ви можете уявити собі, наскільки ми були здивовані… – І він різко спрямував світло на тіло.

Ленґдон глянув униз і вражено здригнувся.

Поряд з тілом світилися пурпуровим останні слова куратора. Коли Ленґдон почав вдивлятися в мерехтливі літери, то відчув, що туман, який оповив цю ніч, густішає. Він ще раз перечитав послання і глянув на Фаша.

– Що, чорт забирай, усе це може означати?

Очі Фаша відсвічували білим.

– Саме це запитання ми хочемо поставити вам, мсьє.

У церкві Сен-Сюльпіс на третьому поверсі ліворуч від хорів було скромне житло. Більше десяти років воно слугувало домом сестрі Сандрін Бієль – шістдесятирічна черниця почувалася там комфортно.

Вона була відповідальна за нерелігійні аспекти існування церкви – догляд за будівлею, найм працівників, безпеку храму, коли не було парафіян, замовлення вина та облаток для причастя.

Тієї ночі, коли сестра вже спала у своєму невеличкому ліжку, її розбудив телефонний дзвінок. Вона втомлено підняла слухавку:

– Сестра Сандрін, церква Сен-Сюльпіс.

– Вітаю вас, сестро, – чоловік звернувся до неї французькою.

Сестра Сандрін сіла. Котра ж це година? Хоча вона і впізнала голос свого боса, але за п’ятнадцять років він ніколи не будив її. Абат був дуже побожною людиною, йшов додому і лягав спати відразу після меси.

– Я дуже перепрошую, що розбудив вас, сестро, – сказав абат, і його голос був дещо знервований і непевний, – та маю попросити вас про послугу. Мені щойно зателефонував впливовий американський єпископ. Можливо, ви чули про нього? Мануель Арінґароса.

– Голова «Opus Dei»? – «Звичайно ж, я чула про нього. Хто ж зі світу церкви може його не знати?» – подумала.

Згадка про «Opus Dei» була для неї неприємною. Їхній погляд на жінок був у кращому разі середньовічним. Сестра Сандрін була шокована, коли довідалась, що жінки в них були зобов’язані безкоштовно прибирати чоловічі житлові кімнати, поки чоловіки були на месі; жінки спали просто на твердій дерев’яній підлозі, коли чоловікам видавали солом’яні матраци, – усе це як додаткове покарання за первородний гріх. Вона знала, що «Opus Dei» раптом стала могутнішою в останні роки, після того як одна заможна секта нібито переказала мало не мільярд доларів на рахунок Ватиканського інституту релігійних досліджень, відомого як Банк Ватикану.

– Єпископ Арінґароса просив мене про послугу, – роздратовано сказав абат. – Один із його наближених цієї ночі в Парижі, і він завжди мріяв побачити Сен-Сюльпіс.

– Вночі? Але церква набагато цікавіша вдень.

– Сестро, я згоден з вами, але вважатиму за особисту послугу, якщо ви впустите його цієї ночі. Він буде, скажімо… о першій. Тобто за двадцять хвилин.

Сестра Сандрін нахмурилась.

– Звичайно. Буду рада допомогти.

Абат подякував їй та поклав слухавку.

Звісивши ноги з ліжка, сестра Сандрін повільно підвелася, відчуваючи босими ногами холодний камінь. Холод піднімався по всьому її тілу, і раптом вона відчула неясну тривогу.

Чи була то жіноча інтуїція?

Як віруюча, сестра Сандрін уміла знаходити мир завдяки заспокійливим голосам у власній душі. Одначе тієї ночі ті голоси мовчали, як і вся порожня церква навколо неї.

Ленґдон не міг відвести очей від мерехтливого пурпурового тексту на паркеті. Останнє послання Жака Соньєра зовсім не було схоже на передсмертний лист, принаймні як його собі уявляв Ленґдон.

Ось це послання:

Хоча Ленґдон поняття не мав, що це означало, він таки збагнув інстинкт Фаша, що пентаграма якось пов’язана з поклонінням дияволу.

О, Драконів диявол!

Соньєр залишив посилання на диявола. Так само дивним був ряд чисел.

– Це схоже на числовий шифр.

– Так, – сказав Фаш, – наші дешифрувальники вже працюють над цим. Ми гадаємо, ці числа можуть бути ключем до того, хто його вбив. Можливо, телефон чи особистий ідентифікаційний номер? Чи мають ці числа якесь символічне значення для вас?