— Я не дозволяв тобі піти, — суворо сказав Гандальф. — Я не скінчив. Ти збожеволів, Сарумане! Шкода! Твоя мудрість послужила б добрій справі, але ти волієш замкнутись у башті та пережовувати рештки погорілих планів. Що ж, сиди! Але попереджаю — пізніше вийти стане важко! Може, тільки слуги Саурона витягнуть тебе… Слухай, Сарумане! — голосно, рішуче промовив Гандальф. — Я вже не той Гандальф Сірий, котрого ти зрадив. Перед тобою Гандальф Білий. Я вирвався з пазурів смерті, і тепер ти не маєш власного кольору. Виключаю тебе з Братства Магів та з Ради Мудрих!

Гавдальф здійняв руку догори і холодно, виразно сказав:

— Сарумане, я ламаю твою патерицю!

Чорна тростина в руці Сарумана затріщала й розлетілась на тріски; різьблений набалдашник впав до ніг Гандальфа.

— Геть! — сказав Гандальф.

Саруман скрикнув, відсахнувся від перил і зник за дверима. Тієї ж миті важкий снаряд, пущений зверху, вдарив туди, де щойно стояв Саруман, відскочив від перил, пролетів на волосину від голови Гандальфа та врізався у ґанок. Залізні перила погнулися, від гранітних сходин бризнули скалки. Але гладка куля з темного матового скла, непошкоджена, покотилася, підстрибуючи, вниз по сходах і плюхнулась би до брудної калюжі, якби Пін не кинувся навздогін і не вхопив її в останню мить.

— Негідник! Б'є спідтиха! — вигукнув Еомер. Гандальф тільки похитав головою:

— Ні, цим снарядом Саруман кидатись би не став і нікому б не дозволив. Кулю кинули звідкись зверху. Судячи по всьому, це прощальний привіт від Гадючого Язика. Він схибив, бідолашний!

— Схибив тому, що не міг вирішити, кого більше ненавидить, тебе чи Сарумана, — сказав Арагорн.

— Можливо, — згодився Гандальф. — Цим двом спільне життя не буде солодким. Якщо Гадючий Язик вивернеться з Ортханка живим, це для нього незаслужене щастя… [167]

Тим часом Пін, крекчучи та згинаючись від ваги, волочив свою здобич по сходах.

— Гей, друже, а віддай-но мені цю кульку! — схаменувся Гандальф. — Хто тебе прохав її хапати!

Він підбіг до гобіта, вихопив кулю з його рук та поспіхом загорнув у полу свого плаща.

— Цим я займусь сам. Оце так прислужився хазяїнові Гадючий Язик, нічого не скажеш. Сам Саруман нізащо б його не викинув.

— А може, він має щось більш придатне для цього? — сказав Гімлі. — Якщо ти скінчив, давайте відійдемо звідси подалі.

— Тут все скінчилось, — сказав Гандальф. — Ходімо.

Вони спустилися з ґанку. Роханці радісно зустріли Те-одена та шанобливо схилились перед Гандальфом. Сили Сарумана вичерпались. Усі бачили, як слово Гандальфа зламало патерицю чародія.

— Ну що ж, — сказав Гандальф. — Одну справу зробили. Тепер треба відшукати Древеса та розповісти йому, чим скінчилось.

— Він і сам здогадається, — сказав Меррі. — Чи можна було ждати іншого кінця!

— Сподіватись можна завжди. Бува, що й пушинка переважить гору. Я мусив поговорити з Саруманом: по-перше, хотів переконатись, що голос його втрачає силу. Він попався на гачок і намагався обплутати кожного з нас окремо, поки всі інші прислуховувались. Але ж неможливо бути разом і радником, і тираном. По-друге, дати йому нагоду перейти на наш бік. Він дуже знадобився б нам… Однак він хоче не допомагати, а правити. Тепер він розраховує на непохитність Ортханка. Втім, хоч нам не вдалося його взяти, але Саурон…

— А якщо Ворог за нього не візьметься? Що ти зробиш з Саруманом? — спитав Пін.

— Та нічого не зроблю. Що з ним станеться, не знаю. Яка сила марно пропадає, зійде нанівець… Дивні завороти робить доля! Ненависть, як змія, іноді сама себе кусає. Навіть якщо б ми одержали доступ до всіх скарбів Ортханка, ми б не знайшли там більшої коштовності, ніж ця куля, котру Гадючий Язик зі злості кинув нам на голови…

З верхніх вікон Ортханка долинув шалений крик. [168]

— Ось, чуєте, Саруман тої ж думки, — закінчив Гандальф. — Залишимо приятелів наодинці, хай порозуміються…

Древеса з десятьма іншими ентами вони зустріли відразу ж, як виїхали за ворота. Арагорн, Гімлі і Леголас дивилися на ентів з великим подивом.

— Пам'ятаєш, я казав тобі про своїх товаришів? — зверг нувся до Древеса Гандальф. — Ось вони, знайомтесь.

Він назвав імена всіх трьох. Старий ент, як завжди, довго придивлявся до кожного, потім спитав у Леголаса:

— Отже, ти з Чорнолісся, шляхетний ельфе? Колись це був прекрасний ліс…

— Такий він і нині, - сказав Леголас. — І нам не набридло милуватися ним. Але ми любимо також відкривати нові місця. Я дуже хотів би навідатись до твоїх володінь. Ми дійшли тільки до узлісся, але й тоді мені було сумно прощатися з Фангорном…