— Багато розповідати, друзі… Ось уже двадцять шостий рік, як мене були схопили кримчаки і продали в неволю. Аж під самий Царград… Двадцять п’ять років я не пив води з нашого Дніпра… А все рвався до нього!.. За те й очей позбувся!.. А тепер — хоч перед смертю — я знову в Січі! Дома!.. Спасибі фортуні, що на старості уподобала мене і повернулася до мене лицем!..

— Ба, ба, ба! — раптом прогув Метелиця. — Чи ти часом, брате, не Данило Сом?

У кобзаря по обличчю промайнула якась неясна тінь, ніби він силкувався пригадати, де чув цей голос. Зморшкуваті руки тремтіли, м’яли шапку.

Над майданом запала тиша.

— Побий мене грім, не впізнає, старий хрін! — Метелиця ударив кобзаря рукою по плечу. — Метелиці не впізнає! Та чи видано таке?.. Мабуть, добре ж, братику, забили тобі баки прокляті нехристи!

— Метелиця! — Кобзар широко розкинув руки. — Корнію! Побратиме дорогий! Який я щасливий, що першим зустрів тебе! — Вони обнялися.

А збоку вже тиснулись інші старі козаки. Сом з одних обіймів переходив до інших. Виявилося, що багато хто пам’ятає його.

— Ну, як же ти!

— Звідки? Розповідай, Даниле!..

— Ти наче з того світу з’явився!..

— Стривайте, братове, — промовив Сом. — Усе розповім. Тільки пізніше трохи. А зараз проведіть мене до кошового… Маю до нього пильну і наглу справу.

— Іди, йди, Даниле, та повертайся скоріше, поки в бочці ще є, а то осушимо без тебе! — зареготав Метелиця і наказав Товкачеві: — Проведи старого до Сірка!

Товкач узяв кобзаря за рукав, повів через майдан до великого будинку з широким фарбованим ґанком і високими вікнами з різноколірними шибками.

Тепер погляди козаків звернулися на кобзаревого поводиря.

Яцько стояв збоку, не дуже прислухаючись до розмови. Він із захопленням розглядав Січ.

То це, виходить, запорожці! Аж дивно, як вони схожі на хлопів із його рідної Смеречівки, звідки він утік ще в кінці літа. Такі ж огрубілі від роботи руки та обвітрені, видублені дощами і сонцем лиця. В більшості — поношені, латані свитки, кожухи, стоптані чоботи і полотняні штани. Лише дехто одягнутий у дорогий панський кунтуш [1]чи новий кожух до станка…

Але й відрізняються від смеречівських хлопів. У запорожців — сміливі, гордовиті погляди, яких Яцько ніколи не бачив у своїх односельчан. У кожного — шабля при боці, пістоль або й два за поясом. А на головах — овечі, лисячі або заячі шапки… Ні, зовсім не те, що на його рідній Гуцульщині!

Потім він ковзнув поглядом по довгих присадкуватих хатах–куренях, що причілками майже впритул упирались у фортечні стіни. Очеретяні стріхи припорошені дрібним сніжком. Попід ними — тьмяніють вузькі, мов бійниці, віконця. Будинки військової канцелярії і кошової старшини вищі, кращі, криті гонтою [2]. На протилежному боці майдану красується фарбованими стінами і золоченими банями січова церква.

Побачивши, що козаки звернули на нього увагу, хлопець скинув шапку, вклонився і проказав хрипко:

— Добридень, панове козаки!

— Здоров, парубче! — відповів за всіх Метелиця. — От тільки не називай нас так… Бо які ми пани? Голодранці… А пани — там! — кивнув на будинки січових старшин. — Зрозумів?

— Зрозумів.

— Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого розуму діло… А тепер розповідай — звідки сам? Де зустрівся з Сомом?

— Та це я розповім… Потім… А попереду хотів би знати, як мені знайти Арсена Звенигору.

Козаки здивовано перезирнулися.

— О, у Звенигори родич об’явився! А ти його хіба не знаєш, хлопче, нашого Звенигори? Він тут, між нами…

— Ні, не знаю… Маю тільки щось йому передати…

Арсен виступив наперед. Подряпину на руці він уже встиг залити горілкою і притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але і жупан, і кожух у багатьох місцях полатані, мабуть, не в одного хазяїна побували, поки, нарешті, потрапили до козака.

— Що ж ти маєш передати мені, хлопче? — спитав він стривожено.

— Я з Дубової Балки, я…

— Ти з Дубової Балки? — аж кинувся козак.

Серце у нього тьохнуло: там, на березі Сули, ось уже третій рік жили його рідні — мати, сестра, дідусь…

— Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? — Він схопив хлопця за плече. — Мої щось передавали тобою? Кажи швидше!

— Мати ваша захворіла. Передавали, щоб ви прибули…

— Мати! Що з нею? Ти бачив її?

— Ні, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дідом Сомом ночували у них.