Вона розбудила мене перед восьмою, відчинивши двері своїми ключами, і закричала з порогу:

– Так і знала, що ти спиш!

Пробіглася коридором, зазирнула до ванної, кинула прискіпливий погляд на кухню й завалила прямо до кімнати, де я спав. Спав я без одягу, і ось тут вона нарешті розгледіла все.

– Ой, – сказала, сідаючи поруч і торкаючись мого плеча, – що це в тебе зі шкірою? – запитала вона, розглядаючи мою татуху. – Це пес?

– Дракон, – відповів я, – просто недомальований.

– Ну, – не погодилась Даша, – який же це дракон? Це пес. Дивись, який у нього хвіст. Такса, – вона ще раз торкнулась мого дракона. Шкірою мені потік вогонь. Проте не встиг я знайти відповідь, як вона зіскочила з ліжка. – Давай, – наказала, – одягайся, щось тобі покажу.

Я поспішив одягнутись. Чомусь мені не вистачало впевненості, до того ж після такси взагалі не було бажання в чомусь її переконувати. Даша відчинила двері на балкон, вийшла, стояла й махала рукою: давай, говорила, де ти там є. Вона стояла в білому готельному халаті. Волосся прихоплене було сіточкою, у ній вона, схоже, й спала, від чого зачіска її нагадувала ретельно й уміло підібраний овочевий набір для супу. Я похмуро підійшов.

– Так, – промовила, озирнувшись, – зараз я тобі все покажу. Потім відіспишся. Дивись, – почала, звільняючи мені місце. – Бачиш?

Я подивився вниз. Було багато сонячного світла, що сліпило очі й позбавляло предмети чіткості. За мить зір повернувся, речі окреслились, фарби набули повноти. Травень завершувався зеленню й теплом, свіже повітря лежало на дахах і стояло в подвір’ях. Вулицею бігли школярі, снували нечисленні перехожі, на розі стояв двірник, світячись здалеку помаранчевим вогнем жилетки. Так починається свято, подумав я.

– Значить, – почала Даша, – це ось школа, – тицьнула вона пальцем у подвір’я навпроти, – я там не навчалась, я роки три як переїхала. Але, щоб ти знав, там відбуваються страшні речі. Директорка часто спить у своєму кабінеті. Не сама. До неї приїздять. Машина з дипломатичними номерами. До ранку крутять італійську естраду й курять, висунувшись у вікно. У неї червона нічна сорочка, якщо це тобі цікаво. Поруч – салон краси, – тицьнула вона знову. – Вони там усі нарощують одна одній нігті. Подивись як-небудь, вони виходять на вулицю, аби перекурити, сідають на лавку, бачиш, там є лавка під стіною, і дістають одна одній із кишень сигарети, оскільки самі собі дістати не можуть – нігті заважають. Потім сидять, як сови, вчепившись нігтями за край лавки. За рогом підозрілий ресторан – власник щоранку ходить вулицею в рожевому кімоно й говорить із кимось по дамському мобільнику. За ними – спортивний паб, там араби дивляться європейські ліги. За ними в’єтнамці відкрили ригалівку, але самі там не їдять. Поруч із в’єтнамцями, у підворітні, якщо надумаєш, зроблений під сауну бордель. Поруч із борделем – порожній будинок, влітку там живе бомжота, теж цікаво. Поруч із бомжами – майстерні художників, дивись не переплутай. Навпроти – тубдиспансер. Так, що далі? – Вона подивилась ліворуч. – Ліворуч. Ліворуч видавництво, підозрюю, там підпільно переховують невраховану документацію, заносять вечорами паперові пакунки, виносять на світанку трупи, загорнуті в китайські килими. Далі стара садиба, мені здається, там доживають віку коханки батьків міста. Я їх іноді бачу на веранді, ну, не батьків міста, ясна річ, їхніх коханок. Вони там п’ють чай із ромом. Наймолодшій із них років сімдесят.

– Правда? – засумнівався я.

– Свята правда, – підтвердила Даша. – У неї теж, до речі, червона нічна сорочка. Вона прямо в ній і п’є свій чай. Із ромом, – додала. – Далі новий будинок. Його довго не могли заселити – дорого. Тому там якийсь час жили будівельники: ночували в спальниках, смажили м’ясо на вогні, знаходили щось смачне на складах. Як партизани, чесне слово. Там далі, якщо повернути, є кілька продуктових, вони завжди зачинені. Чим насправді торгують – не знає ніхто, але особисто я бачила кілька разів, як туди заходять молоді жінки й не виходять звідти вже ніколи. Вниз пішли приватні будинки з палісадниками, там майже ніхто не живе. Але ніхто й не помирає. Багато дерев. Зараз усе квітне. На горішніх поверхах уночі горить світло, на нижніх, як правило, якийсь бізнес – ксерокс, нотаріус, виготовлення пам’ятників. Далі заправка, майстерні, а там і ріка. А ось тут, прямо під нами, – подивилася вона вниз, – військкомат. Я знаю пару секретарок звідти – важка робота, скажу тобі, шкідлива. Ти служив?

– Ні, – відповів я знехотя.

– Ясно, – зрозуміла вона. – Ну, і нарешті – наш будинок. Значить, дивись, – вона перехилилась через огорожу, я ледве встиг її схопити за відліг халата, – на першому поверсі живуть вірмени, запах одеколону чуєш? Це від них. Їх там двоє, всім говорять, що брати. Я не вірю. Сусідні вікна, антена, бачиш? Анфіса, журналістка, веде погоду. Буде запрошувати в гості – не ходи. У неї там мама – відразу одружить. Хіба що хочеш більше знати про погоду. На другому поверсі стоїть порожня квартира. Чоловік-мисливець влаштував стрілянину. Вендета! – весело закричала Даша. – Я саме в’їжджала, коли він відстрілювався від міліції. Колишній військовий, артилерист. Останні роки ремонтував одяг. Але рушницю тримав зарядженою. Квартиру так ніхто й не купив. Там пахне смертю. А ось навпроти артилерійської квартири живе Гуталін – комуніст і гандон.

– Гандон? – перепитав я.

– Гандон, – підтвердила Даша. – Гнида рідкісна, постійно заливає сусідів. Думаю, він це спеціально робить. Ну, з нашим поверхом зрозуміло.

– Нічого не зрозуміло, – не погодився я. – Звідки в тебе дві квартири?

– Хоч це й не твоя справа, – відповіла Даша, – але я тобі розповім. Ту, у якій я живу, мені залишив колишній чоловік. А в цій жила його бабуся. Онука вона не любила, квартиру залишила мені.

– А де він, – запитав я з недовірою, – цей твій чоловік?

– По-моєму, в Еміратах, – відповіла Даша. – Або в Саудах. Коротше, вивів кудись активи. Тут для нього надто холодно.

– А бабуся?

– А бабуся померла. Вона й так довго трималася. Вона листоношею була. Працювала до останнього клієнта. Себто доки не звільнили. Да, а нагорі, – сказала вона пошепки, – чуєш, ходить, це Іван Іванович. Він продає завод. Років десять. Але без мази. Вань, – крикнула в небеса, – ей!

Згори визирнув чоловік. Ще до сорока, трохи захудий, з утомою в очах, із сигаретою в зубах, у темному костюмі, у несвіжій сорочці. Виглядав так, ніби щойно повернувся з поминок. Тепло кивнув Даші, уважно подивився на мене.