– Володарю, - вів далі Якслі, - на думку Доліша, хлопця супроводжуватиме увесь загін аврорів...

Волдеморт підняв велику білу руку, і Якслі вмовк, ображено поглядаючи, як Волдеморт знову звернувся до Снейпа.

– Де тепер вони ховатимуть хлопця?

– Удома в когось із членів Ордену, - пояснив Снейп.
– Це місце, за словами джерела, забезпечене всіма можливими рівнями захисту, на які спроможні в Ордені і в міністерстві. Гадаю, володарю, що шансів захопити його там буде мало - хіба що міністерство ще до суботи зазнає краху і це дасть нам змогу виявити й зняти всі їхні закляття.

– Ну, Якслі?
– гукнув Волдеморт, і вогонь з каміна дивно відблискував у його червоних очах.
– Зазнає міністерство краху до суботи?

І знову всі повернули голови. Якслі розправив плечі.

– Володарю, щодо цього я маю приємну інформацію. Мені нарешті вдалося - з великими труднощами і значними зусиллями - накласти закляття «Імперіус» на Пія Тікнесі.

Це справило враження на багатьох; сусід Якслі Дологов, чоловік з довгим перекошеним лицем, поплескав його по спині.

– Це вже початок, - сказав Волдеморт.
– Але ж Тікнесі тільки один. Перш ніж я почну діяти, треба оточити нашими людьми Скрімджера. Невдалий замах на міністра відкине мене далеко назад.

– Так, володарю, це правда... але ж ви знаєте, що як керівник відділу дотримання магічних законів, Тікнесі підтримує регулярні контакти не тільки з самим міністром, а й з керівниками всіх інших міністерських відділів. Вважаю, що, здобувши контроль над таким високопосадовцем, ми легко підкоримо й інших, а тоді вони всі гуртом спробують скинути Скрімджера.

– Якщо тільки нашого друга Тікнесі не викриють раніше, ніж він загітує інших, - сказав Волдеморт.
– Так чи так, а малоймовірно, що міністерство до суботи стане моїм. Якщо не можна буде добратися до хлопця в новому місці, то треба це зробити в дорозі.

– Тут ми маємо певну перевагу, володарю, - не вгавав Якслі, вперто намагаючись отримати схвалення своїх дій.
– У нас тепер є кілька своїх людей у відділі магічного транспортування. Якщо Поттер являтиметься або скористається мережею порошку флу, ми відразу про це довідаємось.

– Він цього не зробить, - заперечив Снейп.
– Орден уникає всіх видів транспорту, керованих чи контрольованих міністерством; вони не довіряють усьому, пов’язаному з цим органом.

– Це нам на руку, - сказав Волдеморт.
– Йому доведеться пересуватися відкрито. Легше буде його схопити.

Волдеморт знову зиркнув на тіло, що поволі оберталося над столом, і повів далі:

– Я особисто подбаю про хлопця. З Гаррі Поттером пов’язано надто багато помилок. Деяких припустився я сам. Своїм життям Поттер тішиться радше через мої помилки, а не завдяки своїм перемогам.

Присутні з осторогою стежили за Волдемортом; кожен, і це було написано в них на обличчях, боявся, що саме його звинуватять у тому, що Поттер і досі живий. Одначе Волдеморт, здавалося, говорив не стільки з ними, як сам з собою, розглядаючи непритомне тіло вгорі.

– Я виявив легковажність, тому від мене відвернулися щастя й удача, без яких не здійснити жодних задумів, окрім хіба що найвиваженіших. Але я помудрішав. Я розумію те, чого не розумів раніше. Я сам маю вбити Гаррі Поттера, і я це зроблю.

На цих словах, ніби у відповідь, зненацька пролунав жахливий, тягучий крик болю й розпачу. Багато хто з присутніх здригнулися й поглянули вниз, бо крик цей долинав мовби з-під їхніх ніг.

– Червохвосте, - проказав Волдеморт тим самим тихим замисленим тоном, не зводячи очей з тіла, що оберталося вгорі, - чи ж я не велів тобі простежити, щоб наш полонений поводився тихо?

– В-веліли, в-володарю, - зойкнув низенький чоловічок край стола, який сидів так низько, що на перший погляд здавалося, ніби його місце вільне. Він зліз із стільця й подріботів з кімнати, лишаючи по собі дивний відблиск срібла.

– Як я вже сказав, - продовжив Волдеморт, знову вдивляючись у напружені лиця послідовників, - тепер я краще все розумію. Наприклад, перш, ніж убивати Гаррі Поттера, я мушу позичити в когось із вас чарівну паличку.

На обличчях усіх присутніх проступив шок - так само він міг заявити, що хоче позичити в когось руку.

– Немає охочих?
– запитав Волдеморт.
– Стривайте... мені здається, Луціусе, що тобі чарівна паличка вже не потрібна.

Луціус Мелфой підвів голову. Вогонь з каміна надавав його шкірі жовтувато-воскового відтінку, а його очі були тьмяні й запалі. Він заговорив хрипким голосом:

– Що, володарю?

– Паличку, Луціусе. Мені потрібна твоя паличка.

– Я...

Мелфой скоса зиркнув на дружину. Вона дивилася прямо перед собою, бліда, як і він, з довгим білявим волоссям, що спадало їй на спину, однак під столом її тонкі пальці торкнулися його руки. Після цього доторку Мелфой вийняв з плаща чарівну паличку й передав Волдемортові, а той, піднісши її до червоних очей, став пильно розглядати.