— Взяти владу в свої руки, — спокійно сказав Марат.

— У кого?!

Поїхав Дік, поїхали батьки, впала ніч і у вікно тягло приємним холодком. Роса густо вкрила темне листя, виступила на асфальті, на траві за огорожею, на холодному тілі корабля прибульців, і Маратові здавалося, що ніч прийшла надто рано як на літній час, і сьогодні вона темніша ніби, ніж завше.

Він підійшов до розчиненого вікна і вперше відчув порожнечу ночі. До нього долинув далекий гавкіт со. бак, безмежно розсунувся простір; цокали копита, і Марат піймав мелодію дзвоника самотніх подорожніх. І коли опинився за огорожею, помітив, що ніч розсунулася, ніби він освітив її зсередини, і що ніч, мабуть, є ніччю тільки в чотирьох стінах, а зорі й планети світять завжди. Потім він помітив, яка випала густа роса, бо зачвакало в черевиках, потім провів пальцем по холодному металу корабля прибульців, і краплі роси з’єдналися у велику краплю, і та крапля хутко обірвалася.

— Завтра буде гарна погода, — сказав Марат.

— Так, завтра буде гарна погода, — сказав чи то батько, чи брат Аї, що слідкував, як роботи вантажать якісь контейнери, а прожектор аж із верхньої частини корабля освітлював їм майданчик. — А ти чого не спиш?

— Не хочеться, — сказав Марат. — Ви скоро відлітаєте?

— Годин через три.

— Ая зайнята?

— Ні, вона не зайнята. Вона зсередині. І чи то батько, чи то брат сказав щось роботу, і робот відповів йому щось на знак згоди, зник в отворі стабілізатора, і Марат уявно простежив, як ліфт підіймає робота у верхню частину корабля.

— Ти не зайнята? — спитав Марат, коли Ая зіскочила на землю.

— Ні, не зайнята, — відповіла Ая. — А ти втік?

— Втік. Ви скоро відлітаєте?

— Годин через три.

— Тобі треба щось робити?

— Я вже все закінчила і ці три години у мене вільні.

На галявині валялося чимало сухого гілляччя, його легко було позбирати до купи, і скоро в небо полетіли іскри.

— Я не знала, що це так гарно. Можна було б щовечора палити вогнища.

— Можна було б. Але я теж не знав, що ти прилетіла.

— Погано. Ми б раніше познайомились і багато б одне одному розказали.

Марат поклав на землю куртку, і вони сіли поряд навпроти вогню. Ламали хмиз і кидали у вогонь.

— Тобі зручно? — спитав Марат.

— Мені добре.

— Правда, вогонь схожий на восьминога?

— Щупальцями, так?

— Щупальцями…

— Дивно. Вогонь живе із своєї смерті. Горить, бо вбиває себе. Чим більше, тим швидше.

— Колись у негоду розводили вогнища, щоб подорожні не збилися з шляху.

— А для космічного корабля потрібне ціле сонце.

— його важко розпалити.

Іскри вже майже не летіли. Вогонь горів спокійно, без натуги, а вони рівномірно підкладали дрова, щоб усе так і залишалося. Ніч погустішала і принишкла. Прожектор світив не в цей бік, і корабель вирізьблювався у його світлі чіткою монументальною скульптурою.

— У вас таке саме небо? — спитав Марат.

— У нас голубіше.

— І так само багато зірок?

— Інколи навіть більше.

— Ти часто дивилася на вечірнє небо?

— Я ще не дивилася. Мала була, коли відлітали.

— Я просто забув…

— Всього не запам’ятаєш…

— Просто мені хотілося, щоб ти це бачила на власні очі, як і я.

— Я ще побачу.

— Нам тоді вже буде…

— Все одно я дивитимусь на небо над головою.

“Наша звична атмосфера в цьому випадку стає на заваді, через неї отой купол над нами не існує в незмінності. Узимку, коли повітря холодне і стає ніби кришталевою оболонкою, зорі світять ясними, але неприступно-холодними очима — і під тими поглядами щулишся і відчуваєш власне безкрилля; щоб весною, коли повітря рухається теплим потоком і дух забиває запах вологої землі, зорі вибухали, як бруньки верболозу; щоб улітку, після жаркого дня, зорі відпочивали, як утомлені пляжники.

В першу половину осені, в безмісячні ночі, небо стає моїм. Воно в цю пору глибоке темрявою. Я вдивляюся в небо — і на дні провалля з’являються нові зорі, менших величин. Потім усе зливається в білу пляму. Це не від нерухомості, просто зорі, як краплі води, злилися. В мене гарний зір, і я назбирую багато крапель.

Я вдивляюся в білу пляму, в цей конус, повернений до мене основою, а вершина його темнувата. Конус втягує мене своєю порожнечею; я знаю, що за вершиною його побачив би теж конус — і так до безконечності, і я не вірю, що там ніхто мене не ладе”, — думав Марат, спостерігаючи віддалік старт.

Той корабель мав особливі стартові двигуни. Він безшумно відірвався від землі й повільно поплив у небо. І Марат знав, що до тих пір, поки не заревуть двигуни прискорення, Ая може бачити, як зменшується багаття на Землі, мов у давні часи вогник маяка для вітрильника, що покинув гавань.