– Для чого вам, громадянко, стільки солі? – зачепив він жінку, що з пакунками в обох руках саме бігла назустріч.

Ця з вигляду досить інтелігентна городянка враз перетворилась у справжнісіньку бабу-ягу.

– Що ти в цьому розумієш, чистоплюю? – крикнула, люто ошкірившись на Духновича. – Може, ця сіль, цей брусочок мила дітей моїх від голодної смерті врятують!

І промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що від нього Тані стало аж не по собі, бо і в словах цієї жінки, і в цих її з бою вихоплених пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда – подих голодних харківських зим, вчувалось ще тільки серцем угадане ґоре тих багатостраждальних матерів, знедолених солдаток, що, впряжені в санчата, крізь хуги-завірюхи везтимуть міняти оті мило й сірники по окупованій землі і замерзатимуть з дітьми, заметені снігом при шляхах. Цього ще не було, можливості чогось такого Таня ще і в думках не припускала, і все ж слова незнайомої жінки, яка, видно, немало в своєму житті зазнала, глибоко вразили дівчину, лягли на душу важким передчуттям.

На розі біля магазину господарчих товарів – знов натовп, шарварок, буча. Зсередини приміщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався, мало не по жіночих головах ішов якийсь гевал, розчервонілий, піт з нього градом, а сам увесь обвішаний шкребками, каструлями, вірьовками різної товщини, навіть круг шиї в нього хомутом обкинуте кільце каната.

Богдан дивився на його вірьовки з презирством, з обуренням.

– Вішатись зібрався?

Гевал, що був, видно, з поріддя звиклих до різних сутичок спекулянтів, глипнув на студента зневажливо:

– Швидше сам когось повішу!

І, перевівши дух, він став ще енергійніше розпихати жінок ліктями, а якусь стареньку зачепив своїми шкребками за хустку і, не озираючись таки стягував їй хустку з голови.

– Куди ти тягнеш? Пусти! Відпусти Хустку порвеш! – волала жінка, а він, не звертаючи уваги на її крик, робив своє, продирався далі.

– Ану стій! Стій! – перепинив його Богдан і, шарпнувшись вперед, міцно вхопив гевала рукою за його снасті. – Чи не міг би ти бути чемнішим, нахабо?

– Від нахаби чую!

Зціпивши зуби, Богдан потяг його до себе і, витягши на просторе, стрясонув за груди, наблизивсь до нього обличчям впритул.

– Ти вже воюєш? З жінками?

– Відчепись…

Богдан з огидою відкинув його і так піддав ногою ззаду, що він з усіма своїми шкребками та мотуззям відлетів на брук сторчака.

– Оце стрибок! – піддав жару Духнович. – Можна сміливо зарахувати за норму ГПО!

Гевал оглянувся, поправив на собі амуніцію. Богдан ждав, що він вернеться, полізе в бійку, але той тільки погрозив:

– Я тебе запам'ятаю, циганська мордој

І, побрязкуючи каструлями, побрів на протилежний бік вулиці.

– Спасибі, хоч студент заступився, – з вдячністю глянули на Богдана жінки. – Бо де ще та війна, а тут уже свої по головах ходять…

Таня знову взяла Богдана під руку, і вони разом з Степурою та Духновичем пішли далі. Ішли і вже ніби не впізнавали знайомих кварталів, вулиць, будинків. У вікнах квартир уже чиїсь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, всюди вони біліють як цифри «XX» – двадцятий вік… А в подвір'ях мешканці будинків беруться рити щілини, схованки від бомб – такий наказ штабу ППХО.

Біля студентського гуртожитку Гіганта побачили маленького червоноармійця; з квачем у руці, він саме наклеював на стіні будинку свіжовіддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.

Підійшли, стали читати. Наказ про мобілізацію. Слово до людей, яких війна першими кличе під кулі. Роки, роки, роки…

– Всі брати мої підпадають, – глухо промовив Степура.

– І родичі теж.

– А мій батько уже давно там, – сказав Духнович, батько якого був військовий лікар. – Певне, тепер і матір закличуть, вона буде потрібна. Один оце я тільки – ні в тин ні в ворота…

– Гадаєш, нас чаша ця обмине? – сказав Богдан, і Тані почулася злість в його голосі. – Чи ми вибракувані?

Духнович розгублено закліпав очима:

– А відстрочки? – його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу і подив. – У нас же відстрочки до закінчення університету!

– Які тепер відстрочки, – нахмурився Богдан і глянув на Таню: – Де ж нам пообідати?

– На фабрику-кухню, – запропонував Степура. Обідати вони пішли втрьох, без Духновича, який ледь кивнувши їм на прощання, понуро почвалав до трамвайної зупинки, більше звичайного зсутулений, перекосоплечений під вагою портфеля.

В темряву занурилось місто.

Здається, ніколи не було так темно, як в оці перші затемнені ночі. Осліпло темне громаддя будинків, таємничістю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над містом, дивуючи своєю незвичною зоряністю городян, з яких мало хто спить у цю ніч.

На дахах будинків – пости. Пости й на землі. На кожну смужку світла в вікні – свисток міліцейський.

З глибини вулиць трамваї повзуть із синіми фарами в лобі. І люди підсинені пробігають. Моторошним стає обличчя людини, що потрапляє в смугу цього мертвотно-синього, при землі повзучого світла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин.