Невже власник будинку і «Волги»? Може, її не сам вчинив напад, а когось навів, намовив. Ні, він не міг передбачити, що Ричкова дружина забуде прізвище й адресу. Діяв хтось інший, тому й забрав документи. Розрахунок точний: поки. встановили б особу вбитого, вистачило б часу для втечі. Виходило, жінки вбивця не бачив. Воно й не дивно за таких обставин.

– Чоловік вам не розказував, який із себе хазяїн хати? – запитав Махов.

Дарія Савівна приклала долоню до лоба, замислилась похитуючись…

– Ніби казав… – спроквола мовила. – Еге, солідний, в окулярах. Оце і все.

– А який будинок? Скільки кімнат?

– Із силікатної цегли, під цинковою бляхою, чотири кімнати, веранда, хлів, у дворі криниця, сім соток садиби.

– А паркан? – додав я.

– Паркан?.. Не казав Терентій.

Я подумав, що за Ричком могли стежити аж із Казанівки і їхати з ним в одному автобусі. У цій події вирізьблювалась єдина чітка лінія: злочинець знав про прибуття своєї жертви. Отож, рішення пограбувати визріло у когось вчора ввечері або принаймні сьогодні вранці у місті. Стривай! А чому б не в Казанівці?

Махов оформляв протокол. Гліб зважував, аналізував здобуті відомості. І, зважаючи на його зайнятість, я запитав Ричко:

– Ви нікому не казали про купівлю будинку?

– Ні.

– А де зберігали гроші?

– Вдома.

Гліб звів на мене очі, і я зрозумів, що він збирався запитати про те ж.

– О котрій годині ви приїхали?

– П'ять хвилин на дев'яту. Терентій ще глянув на годинник, – відповіла змореним голосом.

А труп виявили о 8. 25, і аж тоді старшина повідомив. У злочинця було 10-15 хвилин і все через той пасок.

Я не покладав великої надії на перевірку у міжміських автобусах. Нападник намагався якнайшвидше втекти з місця злочину. І коли у нього є досвід, він не наважиться сісти в автобус, що з якоїсь причини міг затриматися з від'їздом. Залишалися тролейбус з маршрутом на залізничний вокзал, таксі і власна машина.

– Вам уже краще? – запитала медсестра у Ричко.

– Трохи… – Дарія Савівна приклала долоню до грудей.

А якщо злочинець викинув сумку або поклав її у свій чемодан? Викинути – навряд: великий пакунок, гроші у газеті – ненадійний сховок. Перекладати, коли в запасі лічені хвилини, – це викликати до себе підозру, потрібен спільник, щоб тримав чемодан напохваті. Так, без спільника не обійшлося. До кімнати увійшов засапаний, збуджений Яків Пазов.

– Нічого підозрілого, товаришу капітан, – доповів лейтенант. – Я навіть оглянув урни й газони навколо автовокзалу. Нема сумки, – розвів руками. – І в автобусах теж.

– Гаразд, іди в машину.

Тепер у мене зажевріла надія, що по тій сумці впізнають убивцю. Я остаточно впевнився: йому не відомо про дружину Ричка. Він переконаний, що про сумку й гроші ніхто не розповість. Нам нічого тут робити. Треба розшукати власника будинку й «Волги».

Махов звівся й відкликав мене в куток кімнати.

– Займемося, Арсене, хазяїном хати. Поки що це добрий слід, – сказав Гліб. – А там буде видно. Я трохи затримаюся тут: оформлю протоколи, ще декого допитаю.

Я кивнув на знак згоди. Ми намірилися йти, коли зненацька задзвонив телефон. Ричко аж здригнулась, а медсестра злякано дивилася на чорний апарат. Я взяв трубку.

– Загайгора слухає.

– О, добре, що застав, – зраділий голос Скорича. – Є повідомлення з транспортної міліції: лейтенант Загата вскочив за кимось до вагона приміського поїзда. Наче за двома хлопцями. Під'їдь на вокзал і точно взнай. Не гайся!

Я переказав Махову повідомлення майора.

– Може, вскочив за дрібними злодюжками? – засумнівався Гліб.

Я знизав плечима.

– Давай перевір. А раптом… Шкода, у нас жодної прикмети вбивці. Хіба що сумка.

Ми заспішили надвір, підійшли до «газика».

– Рація мовчить, товаришу капітан, – із жалем мовив Бунчук, заводячи машину. – Куди зараз?

– На залізничний вокзал, і швидко, – наказав йому.

Побачив, як з вбиральні, виносили ноші з тілом Ричка, накриті простирадлом. Чомусь завважив, що смерть людини не тільки горе для рідних і близьких, але й великий клопіт з влаштуванням похорону: замовлення домовини, вінків, стрічок, оркестру, транспорту, місця на кладовищі, отримання довідки і свідоцтва про смерть, поминки, потім спорудження надгробка чи пам'ятника.

– Невже його засікли на вокзалі? – збуджено запитав. Микола. – А я думав: якщо поруч тролейбусна зупинка, то чому б йому не дременути на вокзал?

– Правильно подумав, – похвалив сержанта Пазов. – Але на вокзалі його нема.

Он і та зупинка тролейбуса. Неподалік від неї – газетний кіоск. У віконці – знуджена кіоскерка. Можливо, їй і впали в око коричнева сумка і той, хто її ніс. Деякі продавщиці володіли чудовою пам'яттю й при нагоді згадували риси обличчя, що мигнуло в юрбі. А коли ще підказати незначну прикмету… А вона була – сумка.