Усе це промайнуло в думках Енн, щойно перед нею, онімілий від люті, постав пан Гаррісон. Навіть у найпогіднішому настрої, цей опецькуватий лисий гладун не виглядав привабливо; надто тепер, коли кругле обличчя його пашіло гнівом, а величезні сині очі замалим не вилазили з очниць. Енн здалося, що такого негарного чоловіка вона, либонь, зроду не бачила.

Аж раптом пан Гаррісон спромігся заговорити.

— Я цього не терпітиму, — пробелькотів він, — жодного дня більше, чуєте, ви, панночко! Хай мені всячина, це вже втретє, чуєте — втретє! Тут і янголам терпцю б не стало, чуєте! Я казав вашій тітці, хай пильнує — а вона знову не допильнувала, знову… я хочу знати, нащо вона це робить. От чого я прийшов, панночко!

— Поясніть, коли ваша ласка, що сталося? — з підкресленою гідністю мовила Енн. Віднедавна вона сумлінно опановувала цю манеру, щоб до початку навчального року мати її належно відпрацьованою. Утім, розлюченого пана Гаррісона це нітрохи не вгамувало.

— Що сталося? Та вже ж сталося, хай мені всячина! І сталося те, що я знову вигнав цю телицю зі свого вівса, оце півгодини тому! Утретє, завважте! Минулого вівторка виганяв, і вчора теж! І я приходив сюди й попереджав вашу тітку, щоб цього більше не було. А вона знов не допильнувала! Ану, де ваша тітка, панночко? Хай лиш я її побачу та скажу своє слово… слово Гаррісона, чуєте!

— Якщо ви маєте на увазі панну Маріллу Катберт, то вона мені не тітка. А зараз вона в Іст-Графтоні, куди поїхала відвідати родичку, що тяжко хворіє, — відповіла Енн зі щораз більшою гідністю в кожнім наступнім слові. — Мені дуже прикро, що моя телиця зайшла у ваш овес — бо вона таки моя, а не панни Катберт. Метью купив її ще три роки тому для мене в пана Белла.

— Їй прикро! Та чим тут поможе ваше вибачання! Ходіть-но гляньте, що вона в моєму вівсі утнула — усе геть-чисто потолочене!

— Мені дуже прикро, — твердо повторила Енн, — та якби ви вчасно лагодили загороду, Доллі не могла б її розвалити. Адже то ваша загорода стоїть на межі між вівсяним полем і нашою лукою, і позавчора я сама бачила, як вона добряче хилиталася.

— Нічого там не хилиталося! — ревнув пан Гаррісон, що його тільки дужче розлютив наступ на власну територію. — То ж чистий диявол, а не телиця, навіть мур її не втримає. А ти, руда вертихвістко, ліпше би свою худобу сама гляділа, щоб не товклася по чужих полях, аніж тут романи в жовтих палітурках вичитувати! — він кинув нищівний погляд на безневинного Вергілія в брунатній палітурці коло ніг Енн.

Дівчина побуряковіла, бо ж коси завжди були її вразливим місцем.

— Краще бути рудою, ніж геть не мати волосся, окрім двох жмутиків побіля вух, — відрубала вона.

І влучила точно в ціль, адже пан Гаррісон не терпів жодних натяків на свою лисину. Тепер, задихаючись від гніву, він міг лише мовчки зиркати на Енн, яка тим часом опанувала себе й квапливо скористалася з виграної битви:

— Я пробачу вам, пане Гаррісон, бо можу собі уявити, як неприємно виганяти чужу корову зі свого вівса. Отож за всі ваші слова я не тримаю на вас образи. Обіцяю, що більше Доллі до вашого вівса не зайде. Даю вам слово честі!

— Ну, дивися мені, — уже спокійніше гмикнув пан Гаррісон, проте додому почимчикував усе ще сердитий, і доки вухо сягало, Енн чула його невдоволене буркотіння. Тоді, зажурена й занепокоєна, проминула двір і замкнула збитошну теличку в оборі.

«Звідти, надіюся, вона не вийде, хіба що розвалить паркан, — думала Енн. — Начеб заспокоїлася. Певно, чи не лусне від того вівса, так натовклася. Треба було таки продати її панові Ширеру минулого тижня, та я вирішила зачекати до аукціону й виставити всю худобу заразом. А пан Гаррісон і справді чудило. Звісно, у ньому рідної душі я не знайду».

Енн ніколи не втрачала нагоди відшукати собі рідну душу. Тим часом до воріт уже заїздила Марілла, тож Енн поквапилася накрити на стіл до чаю. За чаєм вони й обговорили останні події.

— Швидше б уже минав аукціон, — мовила Марілла. — То затяжка відповідальність — мати в господарстві стільки худоби, яку й глядіти нікому, крім вітрогона Мартіна. Його й досі нема, хоча ж обіцяв повернутися ще вчора ввечері, коли я відпущу його на тітчин похорон. Якась юрма цих тіток у нього — четверта вже померла за той рік, що він тут працює. Буду більш ніж удячна, коли врожай нарешті зберуть, а пан Баррі винайме ферму. Доки Мартін повернеться, триматимемо Доллі в оборі, бо її ж доведеться відігнати аж на дальнє пасовище й полагодити там загороду. Воістину клопіткий наш світ, як каже Рейчел. Сердешна Мері Кіт умирає, і хтозна, що буде із двома її дітьми. Хоч вона має брата в Британській Колумбії, то й написала йому про них, але відповіді ще не було.

— А які вони, ті діти? Скільки їм років?

— Уже по шість — вони двійнята.

— О, я люблю двійнят, відколи в пані Геммонд їх знаходилося аж три пари, — жваво відповіла Енн. — А вони гарні?

— Боже, та я й не розгледіла: такі брудні були… Деві надворі ліпив пасочки з болота, а Дора вийшла гукнути його додому, то він її штурхнув у грязюку. А вона заплакала, і тоді Деві сам кинувся в калюжу й викачався, щоб їй показати, буцім дарма нюняє. Мері каже, що Дора чемна дівчинка, але Деві такий халамидник. Його ніхто ніколи не виховував. Батько помер, іще як він був малий, а Мері ввесь час нездужає.