Ця назва зовсім порожня. Краще — зараз, я придумаю — Білий Шлях Зачудування. Правда, гарно? І дуже образно. Коли мені не подобається назва якогось місця чи ім’я людини, я собі завжди вигадую нове, і так їх потім і називаю. У сиротинці була одна дівчинка, Гепзіба Дженкінс, але я завжди уявляла, що її звуть Розалія де Вер. Тому інші люди хай називають те місце Алеєю, а для мене це буде Білий Шлях Зачудування. А нам справді ще милю їхати додому? Це й добре, і погано. Погано тому, що їхати було так приємно, а я не люблю, коли приємні речі закінчуються. Потім може настати щось приємніше, але ніхто ж не знає, чи настане. А іноді стається навпаки — неприємніше. Зі мною вже таке бувало. Але я тішуся, коли думаю, що їду додому. У мене ще ніколи не було дому, скільки я себе пам’ятаю. А тепер від думки, що я їду в справжній дім, я знову відчуваю цей приємний біль. Ох, як добре!

Вони вже з’їжджали з пагорба. Унизу було видно ставок — такий довгий і звивистий, що він радше нагадував річку. Посередині його оперізував міст, а далі — там, де бурштиновий пояс піщаних кучугур відтинав ставок від темно-синіх вод затоки — вода яскріла мінливими барвами: найвишуканішими відтінками шафранового, рожевого, світло-зеленого, та іншими, ледь помітними, яким іще й назви не було. Вище від моста ставок звивався поміж ялинових і кленових перелісків, і темна напівпрозора вода його виблискувала між хистких тіней. Подеколи до нього з берега нахилялися дикі сливи, мов дівчата в білих сукнях, що стоячи навшпиньках, намагалися розгледіти своє відображення. З болітця, що оточувало горішню частину ставка, долинав ясний, печально-солодкий спів жаб’ячого хору. Невеличкий сірий будиночок виглядав із яблуневого саду на схилі поза ставком, і хоча сутінки були ще зовсім не густі, в одному з його вікон світилося.

— Це ставок Баррі, — сказав Метью.

— Ця назва мені теж не подобається. Я буду його називати — зараз придумаю — Озером Осяйних Вод. Так, саме це і є для нього відповідна назва. Впевнена, бо відчула такий трепет, він у мене завжди виникає, коли я вигадую назву, і вона точно пасує. А у вас є речі, які викликають трепет?

Метью замислився.

— Ну-у-у… так. Мене аж трусить, коли бачу отих білих бридких личинок, і як вони порпаються в землі на грядках з огірками. Фе, яка гидота.

— Ой, ні, це, мабуть, зовсім не той трепет. Хіба не так? Бо личинки зовсім інакші, ніж озера осяйних вод, правда? А все-таки, чому цей ставок називають ставком Баррі?

— Напевно, тому, що пан Баррі живе он у тому будинку. Його обійстя називається Садовий Схил. Звідси вже можна побачити Зелені Дахи, тільки оті великі кущі заважають. Але нам треба переїхати через міст і довкола ставка по дорозі — лишилося ще з півмилі.

— А в пана Баррі є маленькі доньки? Ну, не зовсім маленькі, а десь мого віку?

— Є якраз донька років одинадцяти. Її звуть Діана.

— О! — дівчинка глибоко зітхнула. — Яке напрочуд гарне ім’я!

— Ну-у-у… не знаю. Як на мене, то в ньому є щось жахливо поганське. Мені більше подобається Джейн чи Мері, чи ще яке-небудь путнє ймення. Та в них тоді жив учитель зі школи, і коли народилася Діана, вони сказали — хай він придумає ім’я. То він її назвав Діаною.

— Якби ж то, коли я народилася, і мене якийсь учитель теж так гарно назвав. А ось уже й міст. Тепер я міцно заплющу очі. Я дуже боюся переїжджати через мости. Весь час уявляю, що коли ми доїдемо до середини, вони складуться, як ножики, і ми застрягнемо. Тому я заплющуюсь. А коли ми справді доїжджаємо до середини — розплющуюсь. Бо якщо міст таки складеться, я хочу це побачити, розумієте? Який веселий буде гуркіт! Я завжди люблю уявляти собі цей гуркіт. А правда, це чудово, що у світі є так багато речей, які ти любиш? Ну, ось і все, і міст позаду. Тепер я озирнуся. Добраніч, моє хороше Озеро Осяйних Вод. Я завжди кажу добраніч усім речам, які люблю, так само, як людям. Я думаю, їм це подобається. Ось бачите, вода наче усміхається мені.

Коли вони проминули ще один пагорб, і дорога знову зробила гак, Метью сказав:

— Ми вже майже вдома. Зелені Дахи он…

— Ні, не кажіть, — перебила Енн, затамувавши подих, схопила його за вже підняту руку й заплющилася, щоб не бачити, куди він показує. — Я сама хочу вгадати. Я впевнена, що вгадаю правильно.

Дівчинка розплющила очі й роззирнулася. Вони стояли на вершечку пагорба. Сонце вже сіло, проте лагідні відблиски його променів досі освітлювали все довкола. На заході темний церковний шпиль здіймався до золотавого неба. Під ним лежала невеличка долина, а позаду був довгий плавний схил, уздовж якого стояли затишні фермерські обійстя. Очі дівчинки, меткі й допитливі, перебігали від одного до іншого. Аж ось вони зупинилися на одному будинку, що стояв ліворуч, віддалік від дороги, і тьмяно білів, сховавшись поміж квітучими деревами. Над ним у ясному й чистому південно-західному небі сяяла велика кришталева зірка, немовби світильник, що вказував шлях і дарував надію.

— Оце, хіба ні? — вона вказала на будинок.

Метью вдоволено шмагонув кобилку по спині віжками.

— Вгадала! Але то, мабуть, пані Спенсер так тобі про все розповіла, що легко було впізнати.

— Ні, вона нічого не розповідала, їй-бо. Хіба таке, що можна сказати майже про кожне із цих обійсть. Я зовсім не уявляла, які вони, ті Зелені Дахи. А коли побачила цей будинок, то відразу збагнула, що це — дім. Ох, я наче в казці опинилася. У мене, мабуть, від ліктя до плеча вся рука синя, бо я за сьогодні вже безліч разів себе вщипнула. Щоразу, як нападало страшне поганюче відчуття, що це все тільки сон, я себе щипала й пересвідчувалася, що таки не сплю, а тоді подумала, що навіть коли це сон, то краще його дивитися якомога довше, і перестала себе щипати. Але це й справді не сон, ми вже ось-ось будемо вдома.

Вона захоплено зітхнула й замовкла. Метью ніяково засовався на місці, радіючи, що не він, а Марілла скаже цій убогій сироті, що дім, якого вона так прагнула, виявиться зовсім не для неї. Вони проїхали Долину Лінд, де було вже зовсім темно, але не настільки, щоб пані Рейчел не зауважила їх, чатуючи при вікні, — переїхали пагорб і довгою стежиною рушили до Зелених Дахів. Доки бричка під’їхала до будинку, Метью аж зіщулився, очікуючи, що страшна правда ось-ось має відкритися. Його охопило досі незнане йому відчуття. Він думав не про те, яких клопотів завдасть ця помилка йому чи Маріллі, а про те, яка розчарована буде дівчинка. Коли він уявляв, як у її очах згасне цей щасливий вогник, його сповнювало неприємне відчуття співучасті в убивстві — достоту як тоді, коли він мав зарізати ягня, теля чи інше маленьке невинне створіння.