Увечері в затишному ресторані, у напівтемряві, при свічках, гарна, посвіжіла, щаслива Катя сиділа навпроти Максима.

Вони трималися за руки!

Ірина спостерігала за ними з дальнього кутка. Лоб їй трохи пік, заклеєний свіжим пластиром. Боліла рука, проколота зубочисткою. Потемніли синці на обличчі, і сіпав ще один, свіжий, на стегні.

Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарілочці три скибочки сиру.

Крісло навпроти було порожнім – всім здавалося, що дивна жінка напивається на самоті. Насправді ж навпроти Ірини розташувався демон у сірому костюмі. Якби йшлося про людину, можна було б упевнено сказати: він в ейфорії.

– Ось, виявляється, чому поверталася її свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жінка… Земля їй пухом… Дівчину, виходить, від могили врятувала – вже після смерті…

Слухаючи його звіряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крізь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навіть смішним.

– А що тобі до цієї Каті? – запитала вона, жуючи сир. – Чому ти так за неї переживаєш? Вона тобі родичка?

– Ні, – демон перестав усміхатись.

Ірині не сподобалася зміна виразу його обличчя, і вона квапилась перейти до нової теми:

– А ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?

Демон наїжачився:

– Не твого розуму діло!

Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.

Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи – Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…

– Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, – сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.

Годинник на стіні показував двадцять першу п'ятнадцять.

– Ще годинку вони посидять, – продовжував коментувати демон, – а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.

– Свічку потримаємо, – не змовчала Ірина.

– Якщо треба, – суворо відгукнувся демон, – то й потримаємо, не турбуйся!

Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.

– Звір ти, – пробурмотіла вона сонно. – Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…

– А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?

– А чого її треба жаліти, а мене ні?

Демон похмуро посміхнувся.

– Я додому піду, – пробурмотіла Ірина.

– Підеш, коли я дозволю.

– А закурити можна?

– Ні! Ти покинула курити, запам'ятай!

Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:

– Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?

Демон мовчав.

– Хто знає ім'я демона, той має над ним владу, так? – Ірина була рада виявити поінформованість.

– Мене звуть Олег, – раптом сказав її співрозмовник.

Ірина на секунду протверезіла:

– Демон Олег?!

– Для тебе Олег Васильович, – відрізали з крісла навпроти.

Ірина помовчала.

– Ти б відпустив мене, Олегу, – сказала нарешті. – Що я тобі зробила?

Демон дивився повз неї – на Катю й Максима за дальнім столиком. Ірина повернула голову; Катя підвелася, щось сказала чоловікові, взяла сумочку з крісла, рушила в бік убиральні…

Максим узяв свій телефон, що лежав на краю стола.

Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона – в очі. Увесь цей день вона уникала його погляду, і не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали їй відваги.

Очі в демона Олега були моторошні – жовті. З вертикальними зіницями.

– За любов, – Ірина підняла келих із залишками вина на дні. – Ти пити не можеш? Ти не їси, не спиш, так?

Демон мовчав.

– Розкажи мені про себе, – не відчуваючи опору, Ірина нахабніла. – Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось іншого… Ми майже родичі, так?

Демон мовчав, але очей не відводив.

– Ти був людиною? Звідки ти взявся? Розкажи, мені ж цікаво… Демон звів кутики губ.

– Добре, – Ірина зітхнула. – А чому ти вселився в мене? Хіба я щось можу? Чому не в міністра якого-небудь, не в мільйонера?… Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобі так закортіло її врятувати?

Демон відкинувся на спинку крісла. Нарешті опустив очі:

– А ти сама як думаєш?

– Ніяк, – зізналася Ірина. – Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.