– Ось наше «Л», – жестом вказав Чернишеві Козаков на велику літеру, що її хтось розгонисте накреслив вуглиною під самим розп'яттям, поставивши стрілку на захід. – Значить, топаємо правильно.

На захід, на захід! Ніби пройняті разом одною думкою, вони обернулись і глянули вниз, на переправу, на річку, що стала знову кордоном. За річкою у тремтливому мареві розстилався рідний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю країну їм було б видно звідси як на долоні: і широкі поля, перериті окопами, і спалені села, і чорні руїни міст, і грузькі нескінченні шляхи, захаращені кістяками обгорілих машин. Криваве перехрестя, трагічне поле битви, сплюндрований рідний край! Звідси ти ще рідніший синовньому серцю.

Обличчя Козакова стало зосередженим, і з нього зникло легковажне лукавство.

– Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тільки вступали на Україну… Весною це було, на світанку… В грязюці по пояс, голодні, виснажені. Подумати тільки: Україна… два роки не бачили її, два роки тільки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобі кінчається Курщина, і вже за радгоспом, знаємо, Україна. Не спали перед тим кілька ночей, їли самі буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетіли на крилах. «Оце, – гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, – уже Україна!» Скільки було нас там, різні нації – і сибіряки, і таджики, і українці, і білоруси – всі, як один, впали навколішки, поцілували землю… І, повіриш, заплакали ми, як діти. Стоять серед неораного поля навколішках – бородаті, в шинелях, забрьохані, без шапок… Ех!

Незчулись, як набігла тінь, скалкувата, крем'яниста земля потемніла під ними і, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помітили й відчули, що земля під ними чужа. Залопотів дощ, і між крем'яхами по червонястій пилюці заскакали димки, ніби від розривних куль.

– Де твоя шинель, сержанте? – спитав Черниш, скидаючи свою.

– Шинель знайду, – знехотя відповів Козаков. – А поки що можна перестояти під оцим грибком. – Сержант став під козирок, напнутий над розп'яттям. – Святий не прожене?

– Це спаситель… Ховайсь під мою шинелю, сержанте.

Вони накрились шинелею обидва.

Дощ, пускаючись щодалі рясніше, лопотів об шинель, а там – далеко внизу, на рідній стороні, – ще світило сонце. Матово-біла дощова коса, повільно, мов грандіозна завіса, рухаючись над полями, ще не дійшла туди: зеленіючі лани востаннє посилали звідтіль свій сонячний усміх на цю чужу, непривітну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш – ще зовсім юний, затягнутий новими ременями, і Козаков, який горбився біля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офіцера шинель, – обидва довго і пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, ніби хотіли ввібрати її в свої серця і понести далі з собою.

– Ти звідки? – запитав Черниш Козакова.

– З Донбасу.

– Батько, мати пишуть?

– Я з дитбудинку. Шахтарчук.

– Сирота?

– О! Який я сирота? Сироти – це діти. А мені вже… скільки ж це мені… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на світі цей потомок шахтарський.

Дощ згасав так само швидко, як і пустився. Чим далі рідше ляскали останні краплини по розп'яттю. Дощ змив з нього пилюку, і кров з пробитих цвяхами ніг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсім свіжа.

Вийшли з-під накриття, і Козаков став крутити цигарку.

– А боги в них такі, як і в нас, – зауважив він, спідлоба поглядаючи на білий хрест із розп'яттям. – За що ж його розп'яли?

– То ціла історія, – стримано сказав Черниш, одначе розповідати не став.

– Отже… вперед на захід?

– Марш!

І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, і стало важко йти.

– Важка земля, – зауважив Козаков, хмурніючи. – Там було легше.

Озирнулися ще раз. Очі Черниша засвітились і поглибшали.

– Мати Вітчизно! – мимоволі вирвалось у нього по-юнацькому дзвінко й урочисто. І навіть для Козакова, який не терпів ніякої урочистої пишності, ці слова зараз прозвучали щиро й природно.

– Жди нас, – сказав сержант. – Або повернемось з перемогою, або ж… не повернемось зовсім!

Вони почали спускатися з кряжа, і рідна сторона швидко зникала за горбом.

Обабіч шляху лежали незнайомі поля, перекраяні вузькими довгими нивками.

– Аж дивно бачити такі клаптики, – сказав Козаков. – Невже і в нас колись було так?

Черниш мовчки дивився на злиденні смужки, що сумно п'ялися по підгір'ю.

– Все ж я не такою уявляв собі Європу, – признався Козаков. – Думав, що тут суцільні міста і села, де з людьми не розминешся, – так скрізь перенаселено. Все їм територій не вистачає… А в них, здається, села рідші, ніж у нас в Донбасі.

Хліба, змиті дощем, яскраво зеленіли. Понад самим кюветом виструнчились гінкі стебла, однакові, незліченні, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодної живої душі, тільки де-не-де кам'яні хрести біліли над шляхом і написані вугіллям дороговкази на них всі були звернені на захід.