І день іде, і ніч іде,

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки [1]

він забув, що це писано простацькою балачкою. Кілька книжок з історії вкраїнської доробили Шевченкове діло: Марко Кравченко зрозумів, хто він і якої просвіти мусить бажати тому темному народові, про який думав...

Важко було жити Маркові після батькової смерті. У його зосталася поганенька батькова хатина,- та й тільки ж. Тоді-то почав він жити приватними лекціями та живе їми й досі. Того й тепер їде до пана Городинського. Двадцять рублів на місяць, кватира, харч - чи щодня ж трапляється таке? Марко Кравченко бун радий, що так добре склалося. Він виїхав учора вранці, попрощавшися з своїм другом, товаришем-студентом Семеном Лісовським - у місті він з ним і жив укупі,- і оце тепер незабаром уже й приїде до панства.

– А он і Рашківка!
– промовив візника, показуючи батогом.

Марко глянув і побачив поблизу вже слободу в балці. Похитуючись по скелястій поритій дорозі, фаетон з'їхав у ту балку і швидко пробіг невеличку слобідку, що, як і всі степові села, була вбога на дерева, а багата на глину та на камінь. На край слободи, у великому саду, вздрів Марко панський будинок. Коні швидко підбігли до рундука. Мapкo вискочив з фаетона і зараз же побачив невисоку та огрядну панську постать у літній жовтенькій одежі та в солом'яному брилі. Пан той стояв трохи набік од рундка, спиною до Марка, і з кимсь розмовляв. Почувши гуркіт, озирнувся, і Марко пізнав самого пана Городинського. У його було смугляве чепурне обличчя з довгими бакенбардами, чорними, аж блискучими, з ситим, чисто виголеним підборіддям проміж ними; карі очі швидкі й блискучі - дарма, що панові було більш як п'ятдесят років; тільки чепурно зформована голова була трохи лиса. Він моторно пішов до Марка.

– Просимо! Просимо! Дуже радий!
– промовив до його, стискаючи рук.

І він повів був його на рундук. Але глянувши на Маркове обличчя та й на одежу, зупинивсь.

– Одначе! Ви відразу добре познайомилися з нашим пилом. Коли так, то думаю, що вам більше тепер хочеться піти в свою хату. Григорій!
– гукнув він на слугу.- Проведи їх до старого будинку!
– І додав Маркові: - Як приберетесь, просимо до обіду!

Виголений слуга взяв з фаетона легенький Марків кошик, трохи скоса на його глянувши, і повів молодого вчителя через двір у невеличкий старий будиночок. У йому ніхто не жив, хіба гості іноді ночували. І оце там виготувано світлицю Маркові.

Ледве вмивсь і передягсь Марко,- почув, що коло будинку задзвонено в невеличкий дзвін.

Що то?
– спитавсь він у хлопця, що приносив йому вмивання.

Обід. Скликають усіх - може, хто в саду або ще де. Марко пішов до панського будинку і знов стрів у дворі пана Городинського.

– А що? Причепурились?
– згукнув той весело.
– Ото добре! Ходіть же тепер обідати!

І він повів за собою Марка. Перейшовши рундук та передпокій, увійшли до великої світлиці. Серед неї стояв чималий стіл, готовий до обіду. У світлиці була вся сім'я Городинських. Пан підвів Марка до своєї жінки.

– Оце наш учитель!
– весело промовив він.
– Марко... Вибачайте,- забувсь!

– Марко Петрович Кравченко,- поміг панові Марко.

– Марко Петрович Кравченко! А се моя жінка - Марія Семенівна.

Марія Семенівна була висока й худа панія, убрана, хоч і на селі, відповідно до всіх вимог етикету. Колись чепурне її обличчя, було тепер сухе й суворе; очі дивились неприхильно. На Маркове привітання вона подала йому руку мов з панської ласки.

– Ну, цій добродійці я, здається, не дуже до вподоби,- подумав Марко, помітивши, як панія привіталася.

– А се моя дочка - Катерина Дмитрівна. А се ваш учень!

Пан так швидко повертавсь, що Марко не встиг навїть і глянути добре на цих двох, як він згукнув:

– Ну, а тепер сідаймо обідати!

– Може бути, що вже й мене познайомиш з паном Кравченком?
– озвавсь хтось поважним голосом.

Марко глянув і побачив молодого панка, вишліхтуваного та чистенького, з гладенько зачесаним коротким темним волоссям, з підстриженою по-французькому борідкою, що не без поваги виступав з кутка.

– Оттак! І забув!
– сказав Городинський і додав: - Мій син!

– Іван Дмитрович Городинський!
– доказав поважно панок, подаючи Маркові руку.

– Ну, сідаймо, сідаймо, бо їсти хочеться!
– скрикнув пан і сам перший сів, посадовивши коло себе Марка.
– А нуте лишень перед обідом, щоб краще їлося!
– промовив пан, беручи карафку з горілкою. І налив старшому синові й собі; Марко не схотів.

– Отакий же з вас і робітник буде!
– пожартував пан і перекинув чарку в рота.

Пан Городинський іноді, як і цього разу, вживав українські слова й приказки, і се видимо не зовсім подобалося панії: вона щоразу в таких випадках якось особливо морщила носа.

Почали їсти і на деякий час усі замовкли - чути було саме сьорбання. Марко міг поки трохи роздивитися. За столом сиділа вся сім'я Городинських, лічачи сюди й маленьку дочку з пристарілою панією,- за поспіхом Марка не зазнайомлено з нею, але він зрозумів, що це гувернантка найменшої панської дочки, французка. Коло неї, просто Марка, сиділа старша дочка - Катерина. Біля Марка сів Іван Дмитрович, а за ним, у білій гімназіальній сорочці, худий, на погляд соннивий, хлопець років чотирнадцятьох - Марків учень. Марко перебіг по йому очима, перебіг очима по дівчинці та гувернантці і зупинився на Катерині. Як і вся сім'я, вона була чепурна. Троки довгеньке обличчя, тонкий рівний ніс, рівні чорні брови, обличчя більш худе, ніж повне; вираз - спокійний, трохи гордовитий; на гордовитість та енергію натякала й постанова голови - трохи назад; чорне волосся зачісане було вгору просто й гладенько і тим додавало ще більше поважності цьому обличчю. Маркові воно не сподобалося; очі - їх погляд він випадком піймав - були такі ж карі, як у батька, але трохи горді.