Ілюзії

Рiчард Девiс Бах (нар. 1936 р.) — американський письменник. Служив в американськiй авiацiї пiлотом, працював у спецiалiзованому журналi «Флайнг» («Льотна справа»). Автор багатьох нарисiв, статей, оповiдань i книг про авiацiю, в тому числi «Чужий на землi» (1963), «Бiплан» (1966), «Нiчого не трапилося» (1969), якi пройшли непомiтними для масового читача i критики. Великий успiх письменниковi приносить повiсть-притча «Чайка на ймення Джонатан Лiвiнгстон», яка виходить з друку наприкiнцi 1970 року, тривалий час очолює список бестселерiв та перекладається багатьма мовами свiту, зокрема на росiйську. Наступнi книги Баха — «Дар, який приносять крила», «Не iснує таких мiсць, як далечiнь» та «Мiст через вiчнiсть» — знову не викликають ентузiазму критики, аж доки в 1977 роцi вiн очаровує читацьку аудиторiю своїми «Iлюзiями». В пресi розгортається гаряча дискусiя, церква засуджує книгу iз своїх амвонiв, Голлiвуд ставить за її мотивами кiнофiльм, видавцi пiдкидають на книжковий ринок все новi й новi видання цього твору, а читач голосує за нього як за помiтне явище в американськiй лiтературi.

Перекладено за виданням: Richard Bach. Illusions. The Adventures of a Reluctant Messiah. — Delacorte Press / Eleanor Friede. New York, 1977.

З англiйської переклав Валерiй ГРУЗИН

OCR: Volodymyr Mykhayletskyy

1. I прийшов на землю Учитель, що народився на святих просторах Iндiани й зростав на таємничих пагорбах на схiд вiд Форт-Уейна. 2. Учитель пiзнавав цей свiт у громадськiй школi Iндiани, а коли пiдрiс, опанував професiю автомобiльного механiка. 3. А втiм, Учитель мав знання i з iнших рук, i з iнших шкiл, i також iз попереднiх своїх життiв. Вiн пам’ятав про це, i та пам’ять робила його мудрим i сильним, i люди вiдчували його силу й приходили до нього за порадою. 4. Учитель вiрив у свiй хист допомагати й собi i всьому людству, а що вiн вiрив сам, то й iншi бачили його силу i приходили до нього з надiєю загоїти свої недуги та позбутись життєвих злигоднiв. 5. Вiрив Учитель, що кожна людина має право думати про себе як про сина божого, щиро вiрив, що саме так i є, отож у майстернях та гаражах, де вiн працював, завжди товпилися тi, хто прагнув його науки та дотику його руки, а на вулицях чекали юрби тих, хто сподiвався, що, коли вiн їх минатиме, на них впаде його тiнь i життя їхнє одразу змiниться. 6. День крiзь день майстри та власники майстерень плекали надiю, що Учитель покине свiй iнструмент i подасться геть, бо юрмились навколо нього такi гурти людей, якi не залишали нi йому, нi iншим механiкам мiсця для лагодження автомобiлiв. 7. Врештi, так i сталося: подавсь вiн поза мiсто, i почали називати його Месiєю i чудотворцем; а що всi у це вiрили, то так воно й було. 8. Коли пiд час його розмови з людьми налiтала буря, на голови слухачiв не падало жодної краплини; i останнiй у натовпi чув його слова так же ясно, як i перший, незважаючи на блискавки чи грiм у небесах. I вiн завжди повiдав людям притчi. 9. I сказав вiн їм: «У кожному з нас закладено силу нашої згоди бути здоровими чи хворими, багатими чи бiдними, вiльними чи рабами. Ми самi господарюємо цим, а не хто iнший». 10. I озвавсь один фабричний робiтник: «Легко вам говорити, Учителю, бо ви маєте дороговказ, а ми — нi, i ви не мусите так тяжко працювати, як мусимо ми. Людинi конче треба працювати, аби здобувати у цьому свiтi хлiб свiй насущний». 11. I правив Учитель у вiдповiдь: «Колись давно на днi кришталево чистої рiчки iснувало поселення живих iстот. 12. Мовчки сунула могутня течiя над усiма ними — молодими й старими, праведними й грiшними, линула течiя призначеним їй шляхом, знаючи лише своє кришталево прозоре «я». 13. Кожна з iстот у свiй власний спосiб мiцно чiплялася за якусь галузку чи камiнь на рiчковому днi, опираючись течiї, як навчилися вiд самого народження. 14. Та ось урвався терпець в однiєї з iстот: «Втомилась я чiплятися, i хоча не маю змоги побачити це на власнi очi, проте вiрю, що течiя знає, куди вона прямує. Треба рушати, i хай вона несе мене, куди захоче, бо отак чiпляючись, загину я вiд нудьги». 15. Хихотiли обережнi, глузували з неї: «Дурна ти! Тiльки-но спробуй одчепитись, як ця, така люба тобi течiя, закрутить тебе колесом i жбурне на камiння, i загинеш ти вiд неї швидше, нiж вiд нудьги!» 16. Не зважила iстота на пересторогу i, глибоко надихнувши, зринула нагору; одразу ж закрутило її колесом, пожбурило на камiння. 17. Одначе згодом, коли та смiлива iстота знов перестала чiплятись, пiдняла її течiя iз самого дна i не товкла бiльше, i шкоди не завдавала. 18. А iстоти на днi, що мали її за чужу, заволали: «Погляньте на чудо! Iстота, така ж, як i ми, а лiтає! Ось Месiя, що прийшов нас усiх врятувати!» 19. I мовила пiдхоплена течiєю iстота: «Не бiльший за вас я месiя. Рiка залюбки зробить вас вiльними, тiльки насмiльтеся вiдчепитись, тiльки насмiльтеся рушити з нею. Наше справжнє покликання — вирушати в цю подорож, зважитись на цю пригоду!» 20. Та ще гучнiше волали вони: «Спаситель!» — i водночас ще мiцнiше чiплялися за камiння, а коли поглянули вгору, то за тiєю iстотою i слiд пропав, i, лишившись на днi самi, складали вони легенди про Спасителя». 21. I сталося так: коли Вчитель побачив, що гурти людей навколо нього день у день стають дедалi бiльшi числом i несамовитiшi, вимагаючи, щоб вiн безперервно зцiляв їх, повсякчас частував чудесами i навiть пiзнавав їх та жив їхнiм життям, вiн того ж таки дня подавсь на вершину гори i там заходився молитись. 22. I мовив вiн у серцi своєму: «Боже осяйний, коли воля твоя, хай ця чаша обминає мене, звiльни мене вiд цього нездiйсненного завдання. Не в змозi я жити життям бодай однiєї душi, а їх десять тисяч волає, щоб чинив я так. Я винен, що сам допустив таке. Коли воля твоя, дозволь повернутися до моїх двигунiв та моїх iнструментiв i дай менi змогу жити так, як живуть iншi люди». 23. I прорiк йому голос на вершинi гори, голос не чоловiчий i не жiночий, не гучний i не тихий, але безмежно лагiдний: «Не моя воля, а твоя хай здiйсниться. Яка твоя воля, така й моя для тебе буде. Iди своєю дорогою, як iншi люди, i хай щастить тобi на землi». 24. Почувши це, зрадiв Учитель i красно подякував. Спустився вiн з гори, мугикаючи собi пiд нiс веселу пiсеньку механiкiв. А коли натовп накинувся на нього iз своїм лихом i нещастям, благаючи зцiлення, розради й чудес, вiн тiльки всмiхнувся i лагiдно мовив: «Я йду од вас». 25. На мить занiмiв увесь той натовп з подиву. 26. I провадив Учитель: «Якщо людина повiдала Богу, як хоче вона над усе помагати стражденному свiту, хоч би чого їй це коштувало, i коли Бог прорiк їй у вiдповiдь, що вона має робити, то чи повинна людина чинити так, як їй було сказано?» 27. «Звiсно, що так, Учителю! — заволали люди. — Втiхою буде для неї страждання вiд усiх тортур пекла, коли так сказав сам Бог!» 28. «Навiть байдуже, якi це тортури чи яке неймовiрно важке таке завдання?» 29. «Бути повiшеним — це честь, бути прибитим цвяхами до дерева або спаленим живцем — це слава, коли так сказав Бог», — вiдповiли вони. 30. «А як ви вчинили б, — кинув Учитель у натовп, — коли б вам просто в обличчя прорiк Бог: «Воля моя — бути тобi в цьому свiтi щасливим, хоч як довго ти житимеш». Що тодi?» 31. I мовчав натовп, анi голосу, анi звуку не чути було на схилах гори i в долинах, де вiн зiбрався. 32. I мовив Учитель у цю тишу: «На стежинi нашого щастя вiднайдемо знання, заради якого обрали саме цей час для свого життя. Ось чого я навчився сьогоднi, тож i вирiшив нинi покинути вас, аби йшли ви своєю стежиною, як вам заманеться». 33. I попрямував вiн своєю дорогою крiзь натовп, i покинув їх, i повернувся до буденного свiту людей i машин.

Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що i я, — перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав прогулянковi польоти на старенькому бiпланi — по три долари за десять хвилин у повiтрi.

Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого «Флiта» i побачив старенький «Тревел-ейр-4000». Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на жовтаво-смарагдовiй сiножатi.

Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив — не буде нiякої шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним «пок-пок-пок» — звуком, який народжується лише тодi, коли пропелер обертається вже за iнерцiєю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далi, ген-ген, скiльки сягало око, розпросторилась щойно викошена сiножать. Зiткнення з повiтряним потоком i вихiд з нього, довершене невелике коло над землею, шурхiт колiс об траву, i ось вiн — заспокiйливо дрiботливий стукiт шасi вiд зiткнення з твердим грунтом, усе повiльнiше, повiльнiше, i врештi — завжди раптовий поштовх. Сiв! Пiдрулюю до лiтака i зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне «клак-клак» — це пропелер ще поволi обертається перед тим, як завмерти в цiлковитому спокої липня.

Прихилившись спиною до лiвого колеса, пiлот «Тревел-ейра» сидiв на покосi й дивився на мене.

Десь iз пiвхвилини я й собi дивився на нього, дивуючись з його незворушностi. Навряд чи я сам отак спокiйно сидiв би й спостерiгав, як iнший лiтак приземлюється в полi i зупиняється за десяток крокiв од мене. Я привiтно кивнув: не знаю чому, але той чоловiк менi подобався.

— У вас самотнiй вигляд, — сказав я, сидячи в кабiнi.

— Як i у вас.

— Не хочу вам заважати. Коли ще один пiлот тут зайвий, полечу далi.

— Нi, я чекав на вас.

Цi слова викликали в мене посмiшку, i я не приховав її.

— Даруйте, що запiзнився.

— Усе гаразд.

Я зняв шолом та захиснi окуляри, вилiз iз кабiни i зiйшов на землю — прекрасне вiдчуття пiсля кiлькох годин у лiтаку.

— Сподiваюсь, не матимете нiчого проти сандвiча з шинкою та сиром? — запитав вiн. — З шинкою, сиром i, можливо, з мурашкою.

Нiякого рукостискання, жодних представлень.

На зрiст вiн був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнiшим за гуму на колесi, до якого вiн притулився. Очi — темнi, як у яструба. Добре, коли такi очi у друзiв, та коли вони належать незнайомцям, то стає не по собi. Вiн скидався на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом.

Я взяв у нього сандвiч i воду в ковпачку з термоса.

— Хто ви, зрештою? — запитав я. — Вже кiлька рокiв торгую повiтряними прогулянками, та ще нiколи не зустрiчав iншого гастролера.

— На свiтi не так багато iншого дiла, до якого я здатен, — вiдгукнувся вiн. — Трохи тямлю в автомеханiцi, трохи в електрозварюваннi, трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить менi затриматись на одному мiсцi — i вже виникають проблеми. Тож зiбрав оце аероплан i вдався до повiтряних гастролей.

— Тягачi якої марки? — В менi з дитячих рокiв до них сидить невситима любов.

— «Де-вiсiм», «Де-дев’ять». Тривало це недовго. В Огайо.

— «Де-дев’ять» Завбiльшки з будинок! Чи й справдi цей дизель з подвiйним редуктором на першiй передачi може зрушити гору?

— Iснують кращi способи рухати гори, — сказав вiн з усмiшкою, що тривала не бiльш як десяту частку секунди.

Спостерiгаючи за спiврозмовником, я сперся на нижнє крило його лiтака. I тут менi в око впав дивний свiтловий ефект — дивитися на цього чоловiка зблизька було важко. Здавалося, навкруг його голови промениться свiтло, застилаючи природне тло невиразним срiблястим серпанком.